Розділ 1. Картина

 Несподіваний дзвінок у двері квартири, спрацьовує, наче сигнал надокучливого будильника, яким хочеться запустити об стіну. Та у моєму випадку доводиться висунути свого носика з-під тепленької ковдри, в яку загорнулась з головою і прогнати непроханого гостя більш гуманним способом.

 Поки намагаюсь якомога швидше подолати відстань між ліжком й вхідними дверима, дзвінок лунає ще двічі, сповіщаючи про те, що хто б це не був — особливою терплячістю не вирізняється.

 Вже на порозі швиденько поправляю на собі махровий халат, у який встигаю заскочити дорогою й скуйовджене від сну волосся, заправляючи довгі світлі пасма за вуха, щоб, бува, не налякати своїм зовнішнім виглядом настирливого візитера. Хтозна-кого принесло в такий ранній час.

— Ну і вигляд у тебе, — констатує подруга й не очікуючи мого запрошення, заходить до квартири.

— І тобі привіт, Олесю, — відповідаю з посмішкою, адже й справді рада її бачити. От тільки причина такого раннього візиту, про яку не важко здогадатись, тішить мене куди менше.

— На годинник дивилась? Вже й обід скоро, а ти досі у ліжку. Саме час збирати валізу.

— Я нікуди не поїду, — без жодних зволікань заперечую подрузі, натикаючись на її осудливий погляд.

— Ти геть з глузду з’їхала? А як же цьогорічний корпоратив? — загрозливо схрестивши руки на грудях, не зводить з мене своїх повних докору зелених очей, які в поєднанні із рудими, схожими на язики полум'я локонами виглядають ще більш яскравими.

 Знаю, що насправді просто намагається витягнути мене із дому, щоб я трохи розвіялась. Та іронія в тому, що на новорічному святкуванні точно буде той, кого я зовсім не хочу бачити, принаймні найближчим часом.

— Не думаю, що це хороша ідея. Там буде Макс, а я не готова з ним знову зустрітись після всього, що між нами відбулось.

— Ти тепер завжди його уникатимеш? Нехай зараз ти у відпустці, та вона — не вічна і тобі таки доведеться з ним перетинатись на роботі. Не думаю, що ти готова пожертвувати своїм місцем під сонцем, щоб тільки не бачитись з ним. Тому не верзи дурниць й починай пакувати валізу, а я тобі в цьому допоможу. На корпоративі ти повинна сяяти яскравіше зорі, щоб Макс усвідомив, що він втратив. Цього року бос орендував будиночок у горах й обіцяв усім нам незабутній вечір біля каміна зі склянкою гарячого глінтвейну.

— Звучить спокусливо.

— Не те слово! Тобі просто необхідна подібна пригода, щоб трохи розвіятись. Погоджуйся! Буде весело. Це я тобі обіцяю.

— Останнє з твоїх вуст прозвучало, наче погроза, та ти маєш рацію. Не хочу, щоб він думав, що я за ним побиваюсь.

— От і чудово! Тепер я впізнаю свою Ніку. Ми не дозволимо жодному засранцеві псувати нам передноворічний настрій. А він повинен бути в нас на найвищому рівні. Внутрішнє чуття підказує, що цей корпоратив буде особливим, а воно мене ще жодного разу не підводило. Я вже в передчутті цієї незабутньої пригоди. Тим більше я дала обіцянку Ярославу Євгеновичу, що неодмінно вмовлю тебе приєднатись.

— Ти, Олесю, невиправна.

— Саме через це ти мене любиш. 

 До орендованого будиночка ми добираємось її позашляховиком, в навігаторі якого, вона забиває потрібний маршрут. Виїжджаємо заздалегідь, щоб встигнути до назначеної години й не потрапити в заметіль. Не хочеться Новий рік зустріти десь посеред лісу в компанії голодних диких тварин. Впевнена, що не про таку пригоду мріяла моя Олеська.

 Пейзажі, які відкриваються нам дорогою, вражають своєю казковістю. Засніжені вершини гір, які височіють попереду, змушують затамувати подих від цієї величної краси, а нескінченні килими пухкого снігу, на який ще не ступала нога людини, додають загальній атмосфері справжнього святкового настрою. Та найбільше диво починається тоді, коли ми під’їжджаємо безпосередньо до будинку. Не вистачає слів, щоб описати увесь мій захват. Світло яскравих вогників святкових гірлянд, якими оздоблений його фасад, перегукується із відблиском розсипу діамантів на білосніжній ковдрі снігу. Високі ялинки й пишні сосни, наче справжні вартові, оберігають цю виняткову красу від зайвих очей. Це затишне місце серед гір, наче спеціально створене для відпочинку душі й тіла. Відчуваю себе, наче у зимовій казці, яка виявилась більш ніж реальною.

— Яка ж краса! — не відриваючи погляду від будиночка, який на диво гармонійно дивиться серед засніжених вершин, озвучую своє по-дитячому щире захоплення.

— І ти могла б цього не побачити, якби твоя надокучлива подруга не витягнула тебе із полону чотирьох стін й сірої буденності, яку ти для себе уготовила на свята, — обіймає мене подруга, коли виходить з автомобіля.

 Та увесь захват вмить щезає, коли помічаю Макса. Він приїхав не один, а в компанії ефектної брюнетки, яка більше схожа на ідеальну фарфорову ляльку, ніж на реальну людину. І саме ця дівчина стала причиною нашого з ним розриву. 

— Не дозволяй йому зіпсувати собі настрій, — шепоче Олеся, помітивши куди спрямований мій погляд. — Ти в рази краща за неї. Та кому здалися ті ходячі манекени? — намагається підтримати й розвеселити, хоч веселого в цій ситуації мало. 

— Варто зізнатись, що вони пасують один одному. І в цій червоній сукні дівчина має шикарний вигляд.

— Припини, досить на них дивитись. Ти себе сьогодні бачила? Можу принести тобі люстерко. Викинь його із голови й дозволь собі повною мірою насолодитись святом. Впевнена, що сьогодні ти не залишишся обділеною чоловічою увагою.