6

— Ліч, справжній! — сяяв захопленими очима Григорій, а Світлана похмуро на нього дивилася.

Кирила взагалі довелося покласти спати, ледь не насильно вливши в нього снодійне і додавши заговір, як на маленьку дитину, яка мало спить і багато плаче. Так що нещастя, якому не пощастило бути потомком когось, зумівшого не стати жертвою в ритуалі, лежало собі тихо на диванчику і тільки іноді схлипувало вві сні. Мабуть кошмари снилися. Істоти, які хочуть вічного життя, а стають вічно мертвими, насилати кошмари вміють. Для цього навіть сили багато не треба.

— Ти розумієш, що якщо ми нічого не зробимо до ночі, не віддати йому нашого потерпільця буде дуже важко? — спитала Світлана. — А якщо віддамо, ця істота може й не ввійде в повну силу, але ми і без того нічого їй зробити не можемо! Воно ж мертве! При цьому матеріальне, так що його не випнеш, як привида! А ще, суцільна магія, на цей момент незавершена, але якщо воно одержить останню жертву…

— Хто тобі сказав, що ми нічого зробити не зможемо? — здивувався Григорій. — Думаєш чому ми поїхали до мене додому, а не до тебе?

— І чому?

— Бо тут в мене є зброя.

— Танк?

— Ні, нажаль, але теж чудова штука. Знала б ти скільки вона мені коштувала. Але як знав, що буде потрібна.

— Ти ненормальний! Що за зброю ти притяг?!

— Ти все рівно не розумієшся. Ти відьма, так що не розумієшся ні в зброї, ні в мертвих, насправді. А я воїн, горів би цей напрямок в потойбічному полум’ї. Так що в зброї розуміюся, майже інстинктивно. І некромант. І вся матеріальність цієї істоти, скільки б не вважали, що порушити її неможливо, тримається на силовій сітці, яка в нього зараз досить слабенька. Та й як її намагалися порушити? Сумніваюся що хтось хоч з гармати стріляв. Мечиками рубали. А бити магією, лише сітці сили додавати. А воно тримається одне на одному. Якщо досить сильно вдарити і порушити матеріальне, сітка теж цілою не зостанеться. І подивлюся я потім як ця істота буде радіти своєму існуванню і що взагалі зможе зробити.

— Ти ненормальний!

— А в нас є вибір? Хочеш щоб воно в повну силу ввійшло? Це справжній ліч, можеш мені повірити!

— Не хочу, — зізналася Світлана. Подивилась на спляче нещастя. Вдихнула: — Що будемо робити?

— Готуватися. Потрібно тварюку виманити зі склепу. Не знаю, як її туди заманили і чим тримали, але зараз це просто купа каміння. І мені дуже не хочеться, щоб вона впала мені на голову. Мені потрібно зосередитися ні цій потворі. Ти щит, який каміння вдерже, утримати не зможеш. Когось чекати… як би запізно не було. Так що виманюємо. У нас навіть сплячий красень для цього є. Покладемо на пусту могилку, там недалеко така є. Поставим захист проти його слуг. І цій потворі доведеться вийти самій. Головне щоб ти нашого сплячого міцно тримала і не давала ходити вві сні.

— Не дам, — пообіцяла Світлана.

А що вона ще могла сказати?

***

На цей раз Світлана машину вела набагато повільніше і обережніше. Просто інстинктивно. А як її будеш вести, коли на задньому сидінні сидить дурнуватий родич, дуже собою задоволений. Одною рукою він притримує сплячого Кирила, щоб з сидіння не звалився. Іншою підозрілий ящик, від якого майже пахне армією. Продовгуватий такий ящик. Досить пузатий. А в ногах у Григорія іще два ящика лежать. Світлана підозрювала, що з тим, чим ця зброя заряджається.

— Та не бійся ти, не розтрясеш, я все захистив, від всього, про що згадав, — тихо сказав Григорій, коли машина ледь помітно підскочила. — А то перелякана відьма, досить дивне видовище. Ліч ще на свій рахунок прийме. Гордитися буде.

Світлана тихо пирхнула і почала наспівувати пісеньку, щоб не думати про ящики. Чомусь ходячий мрець невідомої сили її лякав набагато менше.