5

Нікуди йти Кирилу не хотілося.

І одночасно хотілося, дуже. Здавалося, зроби лише крок і все стане зрозуміло. Правильно все стане. Так, як повинно було бути. І тоді Кирил опиниться на своєму місці. На правильному місці. І йому ні про що більше не потрібно буде турбуватися.

Ось останнє Кирила і зупиняло. Нагадувало, що вічний спокій, при якому не потрібно більше турбуватися лише в могилі. І яскравий чудовий світ тремтів, розпливався і перетворювався на старе кладовище зі склепом. Яким цей чудовий пейзаж справді був.

— Йдемо, — смикнув його некромант і рішуче пішов, тягнучи Кирила за собою.

Залізний чоловік якийсь, хоча з вигляду худорлявий і несерйозний. Тримає так, що навіть спробувати вирватися не хочеться. Зрозуміло, що не вирвешся. Лише зганьбишся знову.

Від склепу віяло холодом. Тим самим, могильним. А ще чимось страшним і чомусь знайомим.

— Дуже цікаво, — сказав некромант, доторкнувшись вільною долонею до дверей. — Яка пиха, змусити мертвих зображувати служниць. Стільки сили потратити на таку дурню.

Кирил несподівано для себе гикнув.

— Це нічого. Вдень він їх підняти не може. Стільки сили в нього нема. Ритуал точно був незакінчений.

І посміхнувся, таємниче так, що Кирил здогадався — цей байкер зрозумів що за старими дверима знаходиться.

— Але подивитись треба. Щоб зрозуміти, що робити далі. Бо можуть бути варіанти… і чому в нас танка немає?

Після цього питання Кирилу за ті двері захотілося ще менше. Але хто б його питав?

Некромант знову посміхнувся, надавив долонею на двері і вони перед ним розкрилися, ледь чутно скрипнувши.

За дверима були сходи, які вели в темряву, вологу, з запахом плісняви, грибів і якоїсь солодкуватої гидоти, яка асоціювалася у Кирила чомусь з церквою. Некромант жестом фокусника дістав з кишені куртки ліхтар. Чорний такий, тяжкий з вигляду. Посвітив в темноту, голосно змикнув.

— Просто чудово, — сказав. — Ще й прикраси любить.

І Кирил побачив прикраси. Фрески з якимось чудовиськами на стелі, мозаїка з іншими чудовиськами на стінах, якісь ковані штукенції навіщось в ці стіни вбиті.

— Це держаки для факелів, — пояснив некромант, мов думки прочитав. — Ступай обережно, тут слизько. Не смикайся, бо вріжу. Не спіши. Не розмовляй. А головне, не відповідай на питання, навіть подумки, особливо на дивні.

Кирилу тут же захотілося розпитати про дивні питання, але некромант чекати не став, смикнув за собою і почав спускатися.

Сходи були якісь безкінечні. До обличчя щось легко доторкалося, холодне, вогке, з запахом ванілі. А ще був шепіт. Спочатку ледь чутний. А потім такий, що навіть кроки заглушав. І Кирилу стало здаватися, шо він йде через воду, яка шепоче. Рука некроманта гріла шию і здавалася уламком сонця, який невідомо як тут опинився. Сходи під ногами розпливалися, то зникали, то знову з’являлися. І єдиним справжнім звуком, який Кирил чув, було дихання супутника.

А потім Кирил моргнув. На мить відчув справжню невагомість. А коли перед очима перестало миготіти, він побачив його. Поміщика. А може навіть справжнього короля. Одяг на ньому був стародавній, навіть не шістнадцяте століття. Такого одягу Кирил взагалі в жодному музеї не бачив. Стародавній і багатий. Синій оксамит, вишитий кольоровими нитками, золотом і навіть з якимось коштовним камінням. Що там вишито, Кирил не розумів. Зосередитись на вишивці він не міг. Погляд постійно повертався до обличчя чоловіка. Неприємного, худого, витягнутого, з горбатим носом і тонкими губами. Кістлявого настільки, що в голову ліз казковий Кощій.

А ще в цього чоловіка були очі. Зелені, як в кота. Вони навіть світилися так само.

— Прийшов, — видихнув цей чоловік.

Щось солодкувате і неприємне вдарилося по обличчю. Рука некроманта стала ще гарячіша. Шепіт перетворився майже в крик, вибиваючи з голови останні думки. А чоловік, який висів серед темряви і невагомості ласкаво посміхнувся, простягнув перед собою руки і велів:

— Йди до мене, моє серце.

І серце Кирила зупинилося. Повітря вмить закінчилося. Світ перед очима почав темніти.

— Хочеш існувати, вічно, поряд зі мною, мій найперший слуга? Іди, — прогримів голос в тиші, яка звалилася на голову подушкою.

Кирил навіть смикнувся вперед. Його смикнули назад, обдали теплом, яке повернуло дихання. І в голову закралася дивна думка.

Чому хочеш існувати, а не жити?

— Вічність, хочеш вічність? — гримів голос.

— Не відповідай! — велів інший.

Невагомість зникла. Під ногами виявились сходинки. До низу їх залишилося лише дві, а далі було досить велике приміщення, вологе, заросле чимось білим, схожим на паростки, які ніколи не бачили світла. І посеред всього цього стояв великий кам’яний ящик, з відсунутою кам’яною кришкою. А за ним стояв схожий на Кощія чоловік. Іще більш кістлявий, як та мумія з кіно. І багатий одяг час не пощадив. Залишилося лахміття, загадково поблискуючи то тут, то там камінцями та залишками вишивки.

— Віддай! — зажадала ця мумія.

— Ага, тільки перевзуюся, — весело пообіцяв некромант, щось незрозуміле сказав і запустив в Кощія ліхтарем. — Ходу! — велів і потягнув Кирила за собою.

А він замість того, щоб бігти, чомусь озирнувся і лише дивом не впав. І побачив, що ліхтар висить в повітрі і дуже яскраво світить на мумію. А вона затуляє обличчя рукою, і намагається щось відшукати в ящику.

— Скоріше! — гримнув некромант на Кирила, майже виволікши його на собі зі склепу. — Лана, став щита на привидів, сам він вдень не ризикне вийти і ходу!

А потім вони побігли. До машини. І дуже швидко зрушили з місця, коли добігли. Некромант посміхався і виглядав майже щасливим. Відьма кидала на нього похмурі погляди. А Кирил розумів, що нічого ще не закінчилося. Навпаки, дуже схоже, що все лише починається.