4

— Дуже цікаво, — сказав Григорій, прижавши коліном до землі дурня, який навіть на місці постояти не міг.

Втім, вийшло навіть непогано. Якби цьому дурню не захотілося погуляти, шукав би Григорій джерело потойбічного «запаху» до вечора. Істота, яка цим «запахом» наче туманом накрила все навкруги, чи то маскуватися вміла, чи то їй просто так пощастило. Ось спробуй знайти в тумані місце, звідки цього туману нанесло. Зате Кирил пройшов до нього, як по нитці, навіть не розуміючи куди саме йде.

— Відпусти, — прохрипів прижатий до землі обличчям дурень і засмикався, намагаючись висковзнути з-під коліна. — Там дівчина.

— Ось та? — спитав Григорій і припідняв дурня за шкірку, щоб подивився, куди так рветься.

Кирил здивовано витріщився на людський кістяк, напіввисунутий з-під землі так, мов хотів якось вночі вилізти з могили, але йому не вистачило часу. А потім він чомусь передумав. Чи ніч, яка йому підходила, траплялася раз на сто років. Ось і залишився він в такому положенні. А потім його занесло листям, завило травами, а павуки на це все подивилися і прикрасили композицію павутинням.

— Гик, — смикнувся дурень.

— Тобі казали, стій на місці, не рухайся. Ні, понесло. Давно мріяв про екскурсію на старому, покинутому кладовищі?

Кирил повів головою вліво-вправо. Досить швидко зрозумів, чому земля така нерівна і що за дивні штурпаки та камені прикрашають пейзаж то там, то тут. А потім він побачив склеп. І замер. Навіть дихати перестав.

— Ну, що ж, підем, подивимось. Без мого дозволу навіть не смикайся, вріжу, — пообіцяв Григорій і ривком підняв Кирила на ноги.

Нікуди йти бідоласі не хотілося. Але сперечатися з некромантом він не ризикнув. Або відразу зрозумів куди його приведе спроба втекти.

Зблизу склеп виглядав не так велично, як здалеку. Зблизька він був досить пошарпаний. В істоти, схожої одночасно на щура і мавпу, яка прикрашала нішу над дверима, біло відбито вухо. Одну зі сторін затягнуло мохом. З іншої впало старе дерево. Зате перед входом було чисто, навіть натяку на сміття нема.

— Дуже цікаво, — повторився Григорій, придержав свого провідника, якому хотілося до дверей і подзвонив Світлані. Не подобалась йому чистота перед входом. При тому, що живими тут навіть не пахло. Навіть Кирил насправді до склепу так і не підійшов. І ніякого срібного замка на дверях не було.

Кирил посмикувався, озирався, перебирав на місці ногами, але вирватися і побігти до склепу не намагався. Був він блідий-блідий, тяжко дихав і іноді кліпав так, наче не вірив в те, що бачив. Що саме він бачив, Григорій не питав, бідолаха і так переляканий, і рука некроманта, яка держить його за шкірку як кота, для нього якір, який з’єднує з реальністю.

Світлана з’явилася тихо і непомітно. Неначе сама була невагомим привидом. Кивнула Григорію. Посміхнулась блідому нещастю.

— Підходимо? — спитала тихо.

— Ми підходимо і дивимося. Ти тримаєш захист. Якщо тобі здасться, що я поводжусь неадекватно, витягуй нас.

Відьма кивнула.

Кирил здригнувся і на мить закам’янів. Але сперечатися не став. Скоріше за все тому, що про таку можливість не згадав. Занадто він боявся, щоб думати про щось, окрім страшного склепу.