1

Насправді її звали Світлана. Але хто стане ходити до відьми і знахарки з таким ім’ям? Правильно, мало хто, тому що психологія.

В психології Світлана взагалі непогано розбиралася. В неї навіть диплом був, хоча по цій професії вона не працювала. Ну, офіційно. А так, до неї частенько приходили такі люди, що без знання людської психології нікуди. В чому вона переконалася дуже давно. Ще коли вивісила заради дурного жарту ту об’яву. І назвала саму себе спадковою знахаркою в десятому поколінні Пелагеєю Враніч — це був найбільш дурнуватий псевдонім із всіх, що їй прийшли в голову.

І що сталося вже вранці? А до неї прийшла жіночка, яку зурочили, прокляли і підвісили над головою темне око. Причому розповідала вона так переконливо, що Світлана потягнулася до відьомського дару, який у неї справді був, і довго жіночку обстежувала. Так нічого й не знайшла. Прийшлося згадувати про диплом.

Так з тих пір і повелося. На десяток людей, що до неї приходили, добре якщо хоч у одного справді були проблеми пов’язані з містикою і магією. Зі всіма іншими треба було поговорити, видати заспокійливе, підфарбоване в різні загадкові кольори, бо так переконливіше, деяких направити до лікарні, бо там спеціаліст потрібен, а багатьом вистачало оберегу — вишневої гілочки, обмотаної кольоровими нитками і проданої за істотну для цієї людини суму. Чомусь, якщо продавати занадто дешево, віри в людях менше. А не буде віри в оберег, страшні чорні очі так і будуть висіти у них над головами. Навіть якщо ніяких очей насправді там нема.

Чоловік, який прийшов сьогодні, на перший погляд потребував саме заспокійливого, після чого йому треба всучити оберіг і відправити додому. Він був весь такий ні в чому не впевнений. Судячи з виразу обличчя, час від часу починав сумніватися, що це саме він ось це все говорить. І заглядав в обличчя відьми в якомусь там поколінні так, наче був впевнений, що вона десь глибоко в душі голосно сміється з його дивних проблем.

На другий погляд, відьмовський, все було не так просто. На чоловікові був дивний слід, наче щось схопило його за лікоть і довго не відпускало, так довго, що навіть людина без жодного натяку на містичні сили в ній, змогла цей дотик відчути. А саме погане — у дотика був ледь помітний запах рідства. Так що це було не прокляття, не неіснуючі темні очі і навіть не інопланетяни, яких цей чоловік підозрював і з якими чомусь вирішив прийти до відьми і знахарки. Це було щось, що зуміло затриматись між живим і мертвим. Може привид далекого предка, чию могилу хтось здуру потурбував і дав йому шлях до живих потомків. Може якась річ, яку рід чоловіка давно втратив, чи викинув, а вона якимось дивом до нього повернулася і нагородила чиєюсь тінню. А може і щось гірше. Тому що запах був дуже старий і занадто близький до живого, хоч і неживий.

— Коли все почалося? — суворо спитала Світлана і відсторонено погладила кота, який лежав поруч з нею на лавці.

Кіт був рудий, товстий і на перший погляд відьмі не підходив, але справити потрібне враження вмів, за що його й годували.

Чоловік невпевнено подивився на кота. Потім перевів погляд на прикриту рушником «ікону» в кутку. Насправді там був портрет невідомої дівчини в старій важкій рамі, але головне ж враження, і що, окрім ікони, відьма може сором’язливо прикривати? Потім його погляд стрибнув на фальшивий череп на підвіконні. Розквітлий в іншому кутку яскраво-червоний гібіскус. На полицю з загадковими книгами в шкіряних обкладинках (саморобні фальшивки, насправді). На маленький столик, заставлений дзеркалами, свічками, горщичками, мисочками, пляшками і різними дивними речами. Повернувся до лавки, застеленої саморобним килимком, на якій велично сиділа відьма. Переступив з ноги на ногу. Глибо вдихнув і почав родповідь.

***

Все почалося з бабусі.

Точніше, з листа від бабусі, яка виявилася двоюрідною сестрою бабусі по матері Кирила. Цю родичку він ніколи не бачив і навіть не підозрював про її існування. Але в листі були прозорі натяки на те, що родич єдиний, що будинок більше нема кому залишити, і Кирил вирішив поїхати, познайомитись.

— Жадібність, це погано, — тихо сказала Світлана.

Чоловік смикнувся, забігав очима з кутка в куток, але бити себе п’ятою в груди и присягатися, що думав лише про спокій старої жінки, не став. Він опустив очі вниз, знизав плечами і продовжив розповідь.

Бабуся виявилася звичайною старою, нічого особливого. І Кирил навіть деякий час вірив, що здружиться з нею і прикрасить собою її останні дні.

А потім сталося те свято. Він в святах не дуже розбирався, але бабуся стверджувала, що в його честь потрібно прибирати на цвинтарі. І він здуру погодився. Обрізав кущі, виносив сміття, дивувався звідки на звичайному сільському цвинтарі взявся величний склеп, закритий на занадто гарний навісний замок, навіть не іржавий чомусь, скоріше почорнілий, як срібло.

— І ти вирішив його обмацати, — здогадалася Світлана.

Чоловік знизав плечами, винувато посміхнувся и страшним шепотом поділився наболілим.

— Той замок був таким холодним, у мене навіть пальці приклеїлись. І я там уколовся. А потім спитав у бабусі, а вона махнула рукою і сказала, що там поміщик лежить, якого підозрювали в заграванні з нечистою силою. Тому насипали йому в гроб якоїсь спеціальної солі і закрили на срібло. Але це звичайна байка. Бо ще розповідають, що опівночі навколо склепа ходить привид поміщика, але вона, коли ходила на нього дивитись, так ні разу й не побачила.

Світлана кивнула. Картина була з одного боку зрозуміла, а з другого загадкова. Якесь дивне поєднання срібла і солі. Мов ті, хто закривав поміщика в світі мертвих, не знали точно, як боротися з тим, чим він став.

— А потім він мені приснився, — тихо-тихо сказав Кирил і трохи присів, мов після цих слів в нього повинна була попасти блискавка. — Не один раз, багато разів. І з кожним разом все страшніше. І я не витримав, посеред неділі поїхав в те село, на роботі сказав, що захворів…