Глава 1. Падіння

Лондон задихався від сирен. Прожектори розрізали темряву, шукаючи металевих хижаків у небі. Притулок тремтів, як старий пес, загнаний у кут.

Том стояв біля входу. Діти сновигали коридором, кричали і плакали. Йому доводилось штовхати їх у напрямку до підвалу, показувати шлях руками, підказувати голосом.

— Швидко, вниз! — кликав він, холодно, але впевнено.

Вони слухались. Крок за кроком, один за одним, діти йшли в укриття. Том відчував контроль — щось, що залишалося тільки у нього серед хаосу.

Раптом світло розрізало ніч, а земля здригнулася від вибуху. Стару цегляну стіну притулку знесло ударною хвилею. Том обернувся і побачив виховательку. Вона намагалася схопити дітей, але уламок стіни вирвався з перекриття і впав на неї.

В його животі щось порожнє звелося в клубок.
Він рухався, намагався її підняти — але через секунду зрозумів, що вона мертва. Руки, що тільки хвилину тому поводили дітей, тепер були марними.

Клубок у животі ріс. Том спершу подумав, що це сум. Сум за людиною, що загинула. Але ні. Сум — це слабкість, а це відчуття було інше. Холодне. Порожнє.

Він зупинився. Діти вже в укритті. Крики, паніка, плач — усе залишилось позаду дверей, а він дивився на мертву виховательку.

Це не сум. Це безсилля, яке діє над усім живим. Я не міг нічого змінити. І ніхто не міг.

Немає жалю. Немає страху. Лише спокійне спостереження.

Новий вибух сколихнув притулок. Діти ридали, пил сипався з перекриттів, місто горіло. Том відчував ту саму порожнечу у животі, але тепер знав точно:

Це від безсилля. Смерть не питає, не вибирає. Вона бере. І сила, яку я шукатиму, стане єдиним, що має значення.

Він повернувся до сходів і опустився у підвал.
Сирена вила.
Місто горіло.
І Том Реддл зробив перший крок до того, ким мав стати.