29

Розділ 29

Злата

Я гадки не маю, куди саме йду. Та і, якщо чесно, мене це не занадто-то хвилює. Усе, чого я хочу — це забратися чимдалі від Кирила і його білявки.

Як він міг вчинити так зі мною?

Навіщо було знову зближуватися зі мною, знову завойовувати мою довіру, щоб потім просто розтоптати її? Навіщо казати, що кохає, якщо він проводить час з іншою? Тією, що, можливо, підходить йому набагато більше мене.

Я до болю стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в шкіру, і щосили намагаюся стримати сльози.

Я довірилася йому. Не дивлячись на те, через що мені довелося пройти через нього, я знову відкрила йому своє серце, і ось як він мені відплатив?

Не можу повірити в те, що я була такою ідіоткою.

Зрадницька сльоза все ж ковзає по моїй щоці і падає на землю.

Трясця, я вірила, вірила, що він більше не змусить мене плакати, і ось, будь ласка. Отримайте і розпишіться…

Хлипнувши, я починаю йти ще швидше. Сльози застилають мені очі, заважають бачити дорогу перед собою, але в якийсь момент я переходжу на біг.

Я розумію, що не зможу уникати його вічно. Розумію, що зможу поїхати назад не раніше, ніж завтра вранці. Якщо, звісно, вийде купити квиток. І ночувати, окрім нашого номера, мені ніде.

Та все ж я не хочу його бачити... Не готова… Не зараз…

Мені потрібен час, щоб охолонути. Оговтатися, й подумати про те, що робити далі.

Я йду, не помічаючи нічого навкруги, і, коли я нарешті дивлюся перед собою, я вже не впевнена, що досі знаходжуся на території готелю.

Я опиняюся на якійсь тихій і темній вулиці. Там, де немає ані людей, ані магазинів, лише низькі старенькі будинки. Схоже я забрела в щось на кшталт спального району.

Чудово! Просто чудово! Тільки заблукати мені не вистачало.

Стиснувши руками край футболки, я зупиняюся і дивлюся на всі боки, у тому числі в той бік, звідки я прийшла.

Треба заспокоїтися і подумати.

З калатаючим серцем, я йду назад і опиняюся біля розвилки. Звідки я прийшла? Звідти або звідти? Жахлива правда в тому, що я гадки не маю.

Прикусивши губу від нервів, і подумки вилаявшись, я вирішую діяти навмання, і це не призводить ні до чого доброго. Навкруги досі ані людей, ані вказників, а в мене з собою немає ані грошей, ані телефону. Й поблизу нікого, у кого я могла б запитати дорогу.

Не знаю, скільки я так вже ходжу. Напевно декілька годин. За цей час навкруги наче стало ще темніше, тихіше й холодніше. Я замерзла так, що мені доводиться обхопити руками свої плечі, щоб хоч якось зігрітися.

Я втомилася. Мої ноги гудуть, наче після кілометрової пробіжки або сотні присідань, але я продовжую йти, сама не розуміючи куди, і в якийсь момент виходжу до моря, чую шум хвиль і спів чайок, бачу відображення місяця у воді, й просто опускаюся на пісок. Вранці він був таким гарячим, що на нього було боляче наставати, а зараз в ньому немає й крихти того опалюючого тепла. Він холодний, і його холод такий схожий на тий, що пустив корені в моїй душі, що я мимоволі знову починаю плакати, і в мої думки знову прослизає Кирило.

Цікаво, він вже знає про те, що я пропала? Чи можливо він досі проводить час з тією блондинкою? Чи думає він про мене хоч трохи? Чи хвилюється? Чи шукає мене? Чи усі його думки займає вона?

Я не знала відповіді на ці питання, і не була впевнена у тому, що хочу знати. Можливо деяким питанням краще назавжди залишитися без відповіді.

У якийсь момент тишу порушують чиїсь кроки і голоси, і я підводжуся з місця, озираючись на всі боки.

Там хтось є! Хтось, в кого я можу запитати дорогу!

На жаль, в той момент у мене навіть думки не виникло про те, що там може бути хтось небезпечний. Наприклад компанія нетверезих бугаїв. Усе, що мене хвилювало, це те, що мені нарешті попався хтось.

— Гей! — вигукнув один з них, зупиняючись, щойно вони побачили мене, — Яка красуня і без охорони! Заблукала, лялечка?

Так, заблукала, але краще і далі бродитиму сама, ніж в такій компанії.

Зрозуміло, вголос я цього не вимовляю. Не дурна, й розумію що таких краще не злити, тому видавлюю з себе доброзичливу посмішку й відповідаю:

— Та ні, просто гуляю, не турбуйтеся.

Я зберігаю зовнішній спокій, але насправді мені страшно від того, що довкола нікого, окрім мене і цих бугаїв, і того, що вони можуть зробити.

Звісно, у разі чого я можу покликати на допомогу, але не впевнена, що мене тут бодай хто-небудь почує. І, навіть якщо почує, не факт що забажає допомогти.

Прокляття, аби відв'язалися!

Я намагаюся обійти їх, але один з них, той самий, що перший звернувся до мене, в червоній шапці і білій майці, хапає мене за руку і смикає на себе.

— Ну ж бо, красуня, ми ж ще навіть не познайомилися. Куди поспішати? — він дихає на мене перегаром, змушуючи впертися руками в його торс, і його друзі починають голосно реготати.