25

Розділ 25

Злата

Дивна річ, ніби як я сама поставила точку в наших стосунках, а все одно мені боляче.

Від'їжджаючи на таксі, я жодного разу не обертаюся, хоча прекрасно знаю, що Кирило досі там. Стоїть, опустивши стислі в кулаки руки, й дивиться мені услід.

Навряд чи він очікував, що я так вчиню після його розповіді. Втім, я сама від себе нічого такого не очікувала.

Розум підказував, що я вчинила правильно. У мене й без того вдосталь проблем, щоб вплутуватися в подібні стосунки. А серце… Серце боліло.

Воно тягнулося до нього, назад на парковку, готове пробачити усе на світі, аби лише усе стало як раніше, але я тримала його у вузді.

Я розуміла, чому Кирило так поступив, але пробачити його, забувши про гордість? Забувши про те, через що мені довелося пройти через нього? І заради чого? Щоб мені знову зробили боляче?

Ні, нехай краще усе це закінчиться зараз. Мине кілька тижнів, може місяців, й усе це забудеться, як страшний сон. Кожен з нас житиме власним життям.

Я впевнена, що поставила крапку. Що моїх слів достатньо, щоб покласти усьому край.

Панський однозначно не з тих, хто стане бігати за кимось і принижуватися, тож переслідування з його боку я не побоююся. А ось того, що мене може перемкнути — цілком.

Навіть зараз я ледве стримуюся, щоб не витягнути з кишені телефон, і не перевірити від кого мені надходять повідомлення. А, коли все ж таки наважуюся, виявляється, що вони від Влада, й мене охоплює роздратування:

Привіт, пробач, що так вийшло.

У мене був боржок перед Панським.

З тобою усе гаразд?

Деякий час я просто сиджу і дивлюся на екран, пропалюючи його роздратованим поглядом, а потім швидко набираю відповідь, ігноруючи останнє питання:

То як, відплатив?

Я така зла, що мені навіть не цікаво, що це за борг такий, за котрий вирішили мною розплатитися. Мене трясе, я розумію, що на емоціях можу наговорити такого, що потім шкодуватиму, але все одно пишу:

Не очікувала, що ти такий дурень.

Стиснувши губи, я ховаю телефон в кишеню. Він вібрує ще кілька разів, а потім замовкає.

Усе, вистачить з мене на сьогодні повідомлень. Від того, й від іншого. Нікого з них чути не хочу. Дістали обоє.

Будь в мене подруга, я б подзвонила їй, й можливо запросила б залишитися у мене з ночівлею, а так... Напевно просто замовлю піцу. Все одно готувати немає ніякого бажання.

Квартира зустрічає мене тишею. Перший час мене це пригноблювало, але за останні дні я вже встигла до цього звикнути. А ось дзвінок в двері, що розрізає тишу, — це щось новеньке.

Здивовано кліпнувши очима, я обертаюся у бік дверей. А потім повільно підходжу до неї і заглядаю в очко.

Там, на сходовому майданчику, стоїть Панський. Таке почуття, наче він піднімався на поверх пішки: увесь якийсь скуйовджений і дихає важко. Й, присягаюся, хоч я і знаю, що він мене не бачить, в мене таке почуття, ніби він дивиться прямо на мене.

— Злато, я знаю що ти там. Відкрий, будь ласка. Давай поговоримо.

Я застигаю на місці і майже не дихаю. Я могла б прикинутися, що мене немає вдома, якби не знала, що кур'єр привезе піцу через десять хвилин.

— Гадаю, що це не краща ідея. Я вже все сказала, — відповідаю я. Двері все також замкнуті, але в мене таке відчуття, ніби мене від нього нічого не відділяє. Двері — незначна перешкода. Нісенітниця.

— Проте я ні, — здається Кирило і не думає здаватися, — Може нарешті впустиш мене? Чи і далі розважатимемо сусідів?

Я миттю уявляю сусідок, що прилипли до дверних вічок замість улюблених серіалів, що йдуть по телевізору, й мої щоки вкриваються багрянцем.

Ні, розважати їх я точно не хочу. Я й без того для них головна тема для пересудів відколи загинули мої батьки. Вистачить з них новин.

— Добре, — нарешті здаюся я, відчиняючи двері, і шумно глитаю, коли він опиняється в кроці від мене, — Тільки не думай, що це щось змінює, — нервово додаю, пропускаючи його в квартиру.

Я просто не хочу щоб моє особисте життя стало черговою темою для пліток.

Не знаю, кого я більше хочу в цьому переконати: його чи саму себе. Напевно обох.

Незважаючи на поганий характер, Панський ніколи не був позбавлений чарівності, і я це прекрасно розумію. Як і те, що вестися на нього не можна. Варто трохи розслабитися — і рахуй все скінчено. Рано чи пізно я набридну йому, як і усі інші, й він позбавиться мене, як від зламаної іграшки, а я ще декілька місяців збиратиму себе по частинах.

Ні, досить. Більше я не буду слабкою та наївною. Й нікому не дозволю грати моїми почуттями. Особливо Панському. Навіть якщо моє безглузде серце все одно хоче дати йому шанс.

Навіть риба не попадає двічі в одну й ту саму пастку.