24

Розділ 24

Злата

У міру того, як я наважуюся піти до парковки, мій войовничий настрій то падає, то наростає. Чесно кажучи, я гадки не маю про те, що ми скажемо один одному. Та і чи можна взагалі щось виправити словами?

Втім, я не знаю, чи збирається Кирило щось виправляти. Може він покликав мене, щоб передати щось від тітоньки, або сказати чергову гидоту.

Додумати цю думку я не встигаю. Позаду туалету чуються дивні звуки, і я вирішую перевірити, що там коїться.

Підкрадаюся, напевно після останнього викрадення підсвідомо не чекаю нічого доброго, й обережно зазираю за кут, й бачу як двоє мужиків утримують Ліну, що виривається, за руки і за ноги. Я здригаюся і перелякано прикриваю рота руками. Її руки і рот заклеєні скотчем, тож почути її мукання можу тільки я, і те, лише завдяки тому, що опинилася поруч.

Моє серце калатає, як навіжене, а руки панічно трусятся.

Що робити? Як допомогти?

Музика лунає так голосно, що кричи — не кричи — ніхто не почує. Бігти по допомогу? Не факт, що коли повернуся вони ще тут будуть. А сама… Сама я з двома амбалами точно не впораюся.

Трясця!

Подумки вилаявшись, я верчу головою у пошуках хоч кого-небудь, хто може допомогти, і ледь не підстрибую на місці, коли бачу Олексія, що прямує в мою сторону.

Злість на нього за те, що кудись подів Влада, миттю випарувалася.

— Алексе! Алексе! — я махаю руками в повітрі, як божевільна, намагаючись привернути його увагу. Хлопець здивовано вигинає брову, але слухняно йде до мене, тримаючи руки в кишенях.

Щойно він опиняється досить близько, щоб я могла не кричати, швидко пояснюю йому що сталося. На моєму обличчі явно читається хвилювання, а Алекс… Він розлючений.

Вийнявши телефон, хлопець щось швидко набирає на екрані, потім гарчить мені:

— Чекай тут! — і кидається в ту сторону, що я вказала.

Розумом я розумію, що він скоріше за все вже викликав підмогу, і там я тільки заважатиму, але не можу просто стояти і чекати. Мій погляд ковзає по землі і доріжці, що веде в туалет, у пошуках чогось, що може допомогти. Чогось, що можна використати як зброю. І врешті-решт я натикаюся на невелику цеглину, що лежить біля стіни. Як спеціально для мене поклали.

Піднявши її, я трохи кривлюся і зважую цеглину в руці. Вона виявляється трошки вологою, з налиплими шматочками бруду і моху, проте дуже важка. Я поки не впевнена, як саме її використовуватиму, але з нею я почуваю себе набагато впевненіше, ніж з голими руками, і поспішаю на підмогу Олексію та Ліні.

Визернувши з-за повороту, я не бачу ані Олексія, ані Ліни з двома амбалами, і на мить мене охоплює паніка.

Де вони? Невже я запізнилася?

Але, прислухавшись, я вловила сторонні звуки і поспішила на них.

Територія клубу була величезною, оточеною деревами і високою огорожею з усіх боків.

У одному Ліна помилилася, виходів було два: головний і запасний. І, судячи з усього, її збиралися вивезти через нього. Підбігши ближче, я бачу, як один з амбалів намагається запихнути Ліну в чорний джип, а другий б'ється з Олексієм.

Хлопець непогано справляється. Якщо чесно, я навіть не очікувала, що айтишники можуть так битися. Відчайдушно і безстрашно. Було в цьому щось хиже, звірине…

А потім амбал витягує з кишені ніж, і моє серце на мить зупиняється. Я кричу:

— Алексе! Обережно!

Вилаявшись, хлопець перехоплює руку з ножем за мить до того, як той встромляється йому у бік, дивом уникнувши поранення, і заламуючи супротивника, поки інший амбал замикає Ліну в машині і збирається змитися.

Не вигадавши нічого трохи краще, я підбігаю і щосили кидаю цеглину в лобове скло з боку водія. Лунає дзвін, тріск, і відбірні мати. У машині спрацьовує подушка безпеки, і, коли вона здувається, я бачу як по обличчю амбала стікає кров. Загинув він або втратив свідомість я не знаю, тому, не втрачаючи часу, підбігаю до дверей з боку пасажирського сидіння і намагаюся відкрити її, але в мене не виходить. Двері заблоковані.

В мене починають труситися руки. Амбал досі не рухається, але відкривати двері з боку водія мені страшно. До кнопки розблокування дверей доводиться тягнутися через нього, і мені здається, що він ось-ось опритомніє і схопить мене.

Коли я нарешті чую довгождане клацання, я не можу повірити своїй удачі.

Я відкриваю двері, і Ліна практично вивалюється з машини. Мені доводиться її ловити, і ми обоє дивом утримуємося на ногах, коли я починаю звільняти її від скотча тремтячими пальцями. Спочатку рот, потім руки.

З боку водійського сидіння лунає стогін. Покидьок живий.

Ліна, здається, ледве стримується, щоб не плюнути в нього, а потім ми водночас обертаємося у бік Олексія. Він більше не один. З ним Кирило. Разом вони повалили другого амбала на землю і скрутили його. Трохи далі, за їх спинами, ми бачимо охорону, що поспішає у наш бік. Музыка стихла. Замість неї чути поліцейські сирени.