22

Розділ 22

Злата

На зламаному кріпленні для кільця дивацтва не закінчилися. Наступного дня ми з Владом виявляємо, що колода підозріло хитається, наче одну з ніжок хтось перепиляв, а в роздягальні піді мною ламається лавка, так, що я з криком гепаюся на підлогу.

Єдиним, що вціліло, мабуть, був канат, але відтоді ми з Владом і на нього з підозрою поглядаємо.

— Тільки в мене таке почуття, що нам хочуть заважити тренуватися? — запитую я, розглядаючи чергову підлість. Кільця повісили назад, на нове кріплення, але тепер їх хтось змастив олією, так, що моя рука зісковзувала, варто спробувати за них зачепитися.

— А які ще варіанти? — похмуро запитує Влад, дивлячись на це неподобство, — Гадаю нам варто піти до ректора. Нехай приставить кого-небудь наглядати за спортзалом або повісить камеру. Врешті-решт це не жарти. Ми могли постраждати.

Я киваю, погоджуючись, хоча й сумніваюся у тому, що ректор дійсно допоможе. Не здивуюся, якщо він запропонує Владу самому ловити шкідників, якщо вже в його голові виникла така приголомшлива ідея.

Я виявляюся недалека від правди.

— Ви бажаєте, щоб я повісив в спортзалі камеру? І через що? Через якісь дурні дитячі жарти? Ви що, з глузду з'їхали?! Та ви хоч уявляєте скільки це коштує?!

Ну ось, ректор знову червоніє від люті, як помідор. Он, навіть вена на лобі роздувається й пульсує, наче ось-ось лопне.

— А ви знаєте, чим вам загрожує травма одного із студентів, отримана по халатності адміністрації університету? — не залишається у боргу Влад.

— Що-о-о?! — гарчить ректор, але його це не лякає.

Хлопець схрещує руки на грудях, похмуро дивлячись на ректора. Він не збирається здаватися. У його погляді й позі читається виклик.

— Що, якщо завтра один з нас зламає ногу через зіпсований інвентар, а потім з'ясується, що ви могли цьому завадтти, але вважали за краще заощадити? Як гадаєте, що на це скаже міністерство освіти?

Ректор важко дихає, пропалюючи Влада злим поглядом. Здається, у нього ось-ось піде пара з вух, але врешті-решт він здається.

Мабуть загроза звинуватити його в халатності здобула своє.

— Біс з вами, — випльовує він, відмахуючись від нас, як від настирних мух, — Буде вам камера. Але, якщо програєте змагання — пиняйте на себе! А тепер пішли геть з очей моїх, вимагачі!

Щойно за нами закриваються двері, як ми з Владом переглядаємося і голосно сміємося, хапаючись за животи.

— А добряче ти його, молодець! Я, якщо чесно, до останнього не вірила, що він погодиться.

Влад гордо гмикає, й ми йдемо далі. Лекції на сьогодні закінчилися, тренування теж, тож в універі нам більше робити нічого.

— У нього немає вибору. Він знає, що я маю рацію. Його посада й без цього під питанням після того, що сталося під час балу.

— Ти теж про це знаєш? — похмуро запитую я.

Якщо чесно, я б вважала за краще, щоб про той випадок усі забули. Я досі не можу повірити у те, що це дійсно сталося зі мною тоді. Зараз і це, й друге викрадення здається мені якимось поганим сном.

На обличчі Влада з'являється співчутлива посмішка.

— Пробач. Не гадаю, що в нашому універі є бодай хтось, хто не чув би про той випадок. Як-не-як одну із студенток отруїли й майже викрали.

— Врешті-решт це теж сталося, — гмикаю я, але мені зовсім не весело. Викрадення взагалі невдалий привід для жарту.

Влад нестримно хмурніє і відводить погляд. На секунду його рука навіть стискається в кулак, але тут же розслабляється, коли він обертається до мене.

— Напевно тобі нелегко бути частиною цієї сім'ї.

Так. Я втратила сім'ю, і потрапила в чужий будинок. Ліна із самого початку була не рада мені, і всіляко мені це показувала, а Кирило… Він поводився так, ніби мене для нього не існує. Як і зараз. А потім я стала мішенню для тих, хто хотів використати мене проти Панських…

І все ж… Я була вдячна за те, що тітонька зробила для мене. І за той недовгий час, що Кирило не поводився, як самозакоханий дурень.

— Це вже не важливо, — я намагаюся посміхнутися, але виходить не дуже, — Я з'їхала від них, і тепер я — частина їх сім'ї лише на папері. І те тимчасово.

— Чому? — Влад здивовано підвів брови, і я зітхнула.

— Я планую повернути собі прізвище батьків. Якраз днями хотіла заїхати в паспортний стіл.

Після всього, що сталося, мені здається неправильним і далі носити це прізвище.

— А вони тут звідки?..

Виходячи на вулицю, ми не очікуємо нікого побачити, але несподівано натикаємося на групу студентів на чолі з "королевою" університету.

Мар'яна вочевидь насолоджується загальною увагою. За усю історію не було жодної лекції або перерви між ними, щоб їй не заглядали до рота. Ось і зараз студентки перших і других курсів ледве з штанів не вистрибують, намагаючись вислужитися перед нею.

Я ж просто сподіваюся, що ми з Владом зможемо пройти повз непоміченими, але, як на зло, вона різко обертається в нашу сторону і дивиться просто на мене. Її губи розтягуюся в задоволеній посмішці, від якої моя шкіра вкривається сиротами.