21

Розділ 21

Злата

Я застигла, невідривно дивлячись на місце водія крізь лобове скло. Світло в салоні було вимкнене, тож я не могла сказати напевно, чи є хто усередині. Можливо це взагалі не його машина, я ж не пам'ятаю який у неї номерний знак.

Так, напевно я просто надто підозріла. Кирило б не приїхав сюди ні з того ні з сього. Не після того, що він зробив.

Зусиллям волі примушую себе відвернутися і посміхнутися Владу.

— Дякую. Сьогодні було дійсно класно.

Я хочу сказати, як мені було треба просто вибратися кудись з другом, й ненадовго відволіктися від проблем, але навряд чи він був би радий це почути, тому я просто мовчу.

Влад посміхається у відповідь, і злегка обіймає мене на прощання.

— Радий, що зміг підняти тобі настрій. Гадки не маю, хто тебе скривдив, але посмішка личить тобі значно більше. До зустрічі у понеділок?

— Так, до зустрічі, — попрощалася я, й, махнувши рукою, він пішов.

Як на зло, ліфт не працював, тож підніматися на свій поверх мені довелося по сходах.

Долаючи сходовий проліт за сходовим прольотом, я збиваюся з рахунку, й не відразу усвідомлюю, що потрапила на свій поверх. А, коли піднімаю очі, роблю крок назад й застигаю на місці.

Біля моїх дверей, спершись на стіну плечем, стоїть Кирило. На ньому джинси та чорна шкіряна куртка.

Тож я не помилилася. Це була його машина.

Декілька секунд ми просто стоїмо й дивимося один на одного, а усередині мене вирує справжній хаос. Я не знаю, чого хочу більше: обійняти його чи луснути чимось.

Моє серце калатає у божевільному ритмі, а сама я майже не дихаю, коли проходжу мимо, й виймаю з кишені ключі від квартири. Як на зло, руки тремтять, тож в мене не відразу виходить потрапити ключем у дверний замок. Виходить десь із п'ятої спроби — не раніше.

Я гадки не маю що йому сказати, й не знаю чи варто взагалі з ним заговорювати. Вчини так, як він, зі мною хто-небудь інший, я б не захотіла його більше бачити, й це було б правильно. Які б не були причини, я не повинна радіти тому, що він прийшов, але не дивитися в його сторону коштує мені неймовірних зусиль.

— Навіщо ти тут? — нарешті запитую я, перш ніж відчинити двері, і сховатися за ними, наче за щитом.

Я гадала ти не хочеш мене бачити.

— Тільки не надумай зайвого, — крижаним тоном промовляє він, — Я тут лише тому, що мати попросила привезти тобі дещо.

З цими словами Кирило простягає мені пакунок. Усередині нього пластикові контейнери. Схоже тітонька дійсно вважає, що без неї я харчуюся лише одним святим духом і напівфабрикатами.

Що ж, вона не так далека від правди.

— Гаразд, дякую.

Мені так багато про що хочеться його розпитати, так багато чого треба сказати, проте я мовчу.

Ні, вистачить з мене принижень. Якби він був тут заради розмови, не поводився б так зарозуміло.

Тож, приховавши почуття, я примушую себе сховатися за дверима. Але, щойно опиняюся всередині, прилипаю до дверного вічка, й бачу, як Кирило ще деякий час стоїть в коридорі й дивиться на мої двері. У його очах я бачу… жаль?

На мить він навіть простягає руку до дверей, наче збирається постукати, а потім важко зітхає й, ховаючи руки в кишенях, повільно спускається по сходах.

Я нічого не розумію.

Моє серце буквально кричить, що я повинна вискочити за двері, й наздогнати його, але розум змушує мене залишитися на місці, тримаючись за двері, як за рятівний круг. Й, варто Кирилу сховатися за сходовим прольотом, як я повільно осідаю на підлогу, й починаю плакати.

Знаю, я обіцяла собі, що більше не плакатиму через цього дурня, що буду сильною, але, знову побачивши його, я втратила контроль. Він зруйнував мою стіну, ледве з'явився тут, біля моїх дверей.

— Ненавиджу тебе, — прошепотіла я, роняючи сльози, — Варто було нарешті узяти себе в руки, як ти все зіпсував!

Я проплакала, напевно, до середини ночі. До їжі, яку передала тітонька, так і не доторкнулася. Я й без цього не була голодною, коли повернулася з кафе, а після зустрічі з Кирилом тим більше не могла змусити себе поїсти.

Найгіршим у цьому було те, що завтра субота, тож до спортзалу я потраплю не раніше, ніж через два дні. Цілих два дні без тренувань, які не давали мені з'їхати з глузду. Це справжні тортури.

Кирило наче робив усе, щоб я почувалася якомога гірше.

Хлипнувши, я стерла з щік вологу, й дістала з кишені телефон. Мені надійшло повідомлення від Влада:

Дякую за вечір.

Час до понеділка тече тяжко, повільно. Я намагаюся відволікти себе серіалами, але, як не стараюся, ніяк не можу вникнути в сюжет. Бісовий Панський ніяк не виходить у мене з голови. Мерзотник зайняв усі мої думки.