20

Розділ 20

Десь в тому ж місті

Настала ніч. Час тусівників, програмістів, дизайнерів і. Злодіїв.

В одній з висоток, в розкішному пентхаосі на останньому поверсі причаїлася загроза.

Людина, відповідальна за викрадення, сиділа у високому шкіряному кріслі за столом, підперши голову руками, і роздумувала над наступним кроком. Її обличчя було приховане в тіні.

Перші спроби були провальними. Ця людина розуміла, що якщо й далі довірятиме цю справу ідіотам, рано чи пізно її участь в усьому цьому розкриється, і жодні гроші не змусять ЗМІ замовкнути. Вони на багато що готові в гонитві за сенсацією, як у випадку з останнім скандалом, пов'язаним з Панськими.

Нещодавно фото з його дружиною і іншим чоловіком облетіло мережу, і відтоді красувалося на перших смугах усіх місцевих газет.

Само собою, це негативно позначилося на акціях, що було йому тільки на руку, але все ж таки цього мало.

— Панський повинен відмовитися від своєї частини акцій і від місця в компанії, — крижаним тоном промовив чоловік, так, що людина, яка стояла перед ним, мимоволі здригнулася, — Він повинен зробити це до кінця наступного місяця.

— Ви дійсно гадаєте, що він на це погодиться? — невпевнено запитав той, поглядаючи на нього із страхом.

Так, він боявся людини в кріслі, і не без причини. Він працював на неї вже декілька років, тож чудово знав на що вона здатна, і що буває з людьми, які її злять або розчаровують. Найбільшим його страхом, мабуть, було стати одним з них.

— До сьогодні ми обирали невірну тактику. Ми діяли занадто м'яко. Наступний наш крок повинен стати ударом для Панського. Таким, щоб у нього і думки не виникло хитрувати.

Людина в кріслі вийняла з теки фотографію темноволосої дівчини і протягнула її підлеглому.

— Ось ваша наступна ціль. Молодша донька Панського. І цього разу відправте йому яку-небудь частину дівчинки, щоб він зрозумів, що ми не збираємося жартувати.

Кивнувши, підлеглий дочекався дозволу й вийшов з квартири.

Вже пізніше, спускаючись на ліфті, він думав про те, як його лякає ця людина. Лякає до біса.

Його завдання і раніше були далекі від правил закону та моралі, але те, що від них хотіли зараз. Це було жахливо.

Він вже не вперше думав про те, щоб кинути все і втекти, поки не стало надто пізно. Єдине, що його зупиняло — людина в кріслі не прощала зрадників. Й ті, що намагалися від неї піти, завжди погано закінчували.

Він знав це, тому що й сам допомагав розбиратися з ними, і не хотів розділити їх долю. Тож що б не сталося, людина в кріслі повинна залишитися задоволеною.

Злата

Учора я все ж таки подзвонила тітоньці. Розмова вийшла водночас і важкою, й радісною.

Як і казала Ліна, вона дуже хвилювалася за мене, через те, як новина про неї й мого батька вплинула на мене, й через те, що я пішла, й відтепер живу зовсім одна, й за мною ніхто не наглядає. Тож усю нашу розмову я намагалася переконати її, що не помираю тут від голоду, й що мене не караулять всякі маніяки вечорами.

Про те, що Кирило приставив до мене свого друга в якості особистого водія, я тактовно умовчала, як і про те, що не збираюся користуватися його послугами надалі. Проте розповіла про нового партнера по гімнастиці й підготовку до змагань.

Відколи моїм партнером став Влад, я не пропустила жодного тренування. Не знаю чому я так наполегливо продовжувала тренуватися. Точно не заради диплому, і не заради ректора.

Напевно просто хотіла довести собі, що зможу. Що впораюся зі всім, навіть якщо Кирила не буде поруч.

На наступний ранок після того разу, коли я пішла, не чекаючи Олексія, він знову приїхав, але я відмовилася сідати в його машину.

Нехай це було по-дитячому, нехай діставатися університету своїм ходом або на автобусі в два рази довше, так я принаймні не почуваю себе його надокучливою молодшою сестрою, за якою йому доводиться доглядати.

– Оближ, Злато, сідай в машину, – Олексій не здавався, й повільно їхав біля мене з опущеним склом, поки я йшла уздовж дороги, – Скоро дощ почнеться.

– Нічого, я не цукрова – не розтану, – відказую я, продовжуючи вперто рухатися вперед.

Небо з самого ранку все в хмарах, і швидше за все він правий, але мене це не хвилює.

– Та годі вже, це ж безглуздо. Давай поговоримо. Знаю, ти злишся через Кирила, але невже ти збираєшся ходити в универ пішки йому на зло?

Різко зупинившись, я обернулася до нього, змушуючи хлопця загальмувати.

– Послухай, я особисто проти тебе нічого не маю, ти ніби нормальний хлопець і все таке інше, але ти повинен мене зрозуміти. Якщо Кирило вирішив, що між нами все скінчено, то те, як і куди я добираюся, не повинно його хвилювати. Врешті-решт я – не його ручна собачка, щоб він казав що мені робити. А якщо йому щось не подобається – нехай скаже мені про це сам. Я, на відміну від нього, не ховатимуся і не ігноруватиму.

Й, визнавши розмову закінченою, я звернула з дороги за ріг, у двори, з широкою посмішкою на обличчі. Туди, де Олексій вже не міг мене переслідувати на машині. Й, чесно кажучи, я була дуже задоволена собою.