19

Розділ 19

Злата

Пощастило, що я в той момент лежала на матах, а не виконувала вправу на кільцях або канаті, інакше неодмінно б впала.

— Тут якась помилка, — розгублено промовляю я, дивлячись на хлопця, — В мене вже є партнер.

Влад здивовано клипає, завмерши на місці.

— То ти досі не знаєш? Він пішов з команди й кинув универ.

Він замовкає, а в мене серце провалюється в п'яти.

— Як пішов? — слабким голосом запитую я, а потім різко підводжуся, відчуваючи як серце заходиться у божевільному ритмі, — Це що, жарт такий? Якщо це жарт, то він невдалий!

Під моїм натиском хлопець зовсім губиться, здається такого він не очікував, й я почуваю себе незручно. Напевно він думає, що я зовсім дивна.

— Пробач, я правда гадав що ти знаєш. Сподіваюся ми порозуміємося.

Влад виявився нормальним хлопцем. Дізнавшись, що я тренуюся вже декілька годин, він сказав, що мені варто відпочити. А наступного дня навіть приніс мені мазь від болю в м'язах.

З ним ми не витрачали час на супернчки й не дражнили один одного. Він досить швидко освоїв програму для змагань, але це було зовсім не те.

Кожного разу, виконуючи підтримку разом з ним, я все більше думала про Кирила, й те, чому його не було поруч, й це лише сильніше ранило мене.

Олексій досі підвозив мене до універй й назад, але нічого не розповідав про Кирила, й врешті-решт я припинила ставити питання.

Він дійсно пішов з универа, дівчата з усіх потоків тільки й робили, що обговорювали це, й зітхали про те, що наш універ втратив головного красеня.

— Як гадаєте, чому Панський пішов? — шепотілися вони.

— Може вирішив зайнятися сімейним бізнесом?

— Напевно добре бути спадкоємцем компанії! Це нам треба шукати компанії, які готові узяти нас на практику, й конкурувати в надії отримати роботу, а у нього вже усе вирішено!

Марення… Кирило говорив, що не хоче наслідувати компанію батька. Він би не кинув универ з цієї причини.

Я йду далі, не збираючись слухати безглузді чутки, як раптом завмираю.

— Пощастило ж його дівчині! — промовляє одна.

— Дівчині?! — пирхає інша, — Якій ще дівчині? Хіба ти забула про його правило однієї ночі?

Я обертаюся, й бачу, як студентка другого курсу знизує плечима.

— Я чула його з кимось бачили на тому тижні, а потім і на цьому теж.

— Що-о-о?! З ким? Хто вона?!

— Гадки не маю. Білявка, сексуальна. З величезними грудьми!

— І напевно багата?

— Ну звичайно, адже він Панський! Важко уявити з ним когось не його рівня.

— А що ця миша, яка крутилася навколо нього останнім часом? Ну та, з якою він готувався до змагань?

— А, ця? Так вона ж його звідна сестра. Між ними нічого немає. А якби й було, то не продовжилося б довго, вона нічого з себе не представляє. Зовсім не його рівень.

— Точно! Адже вона так за ним бігала нещодавно! Я чула він відшив її при усіх, прямо в коридорі.

— Бідолашна! Напевно це було принизливо! На її місці я б точно пішла з універу після такого!

Я зриваюся з місця, й тікаю геть. Мої очі затьмарюють сльози, й я майже нічого не бачу, коли врізаюся в когось на сходах й падаю на холодну підлогу, забиваючи руку.

— Гей, якого біса?! Дивитися потрібно під ноги! — лунає збоку знайомий голос. Я переводжу погляд на дівчину, з якою зіткнулася, і відразу впізнаю її. У двох кроках від мене на підлозі сидить Ліна, потираючи забите коліно.

— Пробач, — тихо промовляю я, намагаючись не дивитися на неї. Ми не розмовляли з того самого дня, як я пішла з їх будинку, із зрозумілих причин намагаючись уникати один одного, й я сподіваюся, що зможу уникнути конфлікту й цього разу, як раптом вона піднімається першою і несподівано простягає мені руку.

— Вставай, нічого тобі валятися на підлозі, ще й в такому вигляді. Врешті-решт ти все ще Панська.

Декілька секунд я здивовано дивлюся на неї, а потім приймаю допомогу. Я настільки вражена, що навіть припиняю плакати.

Вона обкидає мене понурим поглядом, а потім тягне у бік туалету.

— Ходімо, треба привести тебе в порядок. Не вистачало ще, щоб хто-небудь тебе зняв й фотки розлетілися по інтернету.

Там вона не лише примушує мене вмиватися, але й робить мені зачіску, й допомагає мені нафарбуватися. Не помітно, але достатньо, щоб підкреслити мої очі.

— Чому ти це робиш? — здивовано питаю я, коли вона закінчує, — Я гадала ти ненавидиш мене.

На мить рука Ліни завмирає, а потім вона закриває косметичку і ховає її в дизайнерську сумку — подарунок тітоньки на минуле Різдво.

— Можливо я перетнула межу того дня. Тобі не варто було йти з будинку.

Я що, померла й потрапила в паралельный світ? Чи Ліна дійсно намагається вибачитися?

— Мені здавалося ти хотіла цього відколи я переступила поріг вашого будинку.

—  І це досі так! Не мрій, ти досі дратуєш мене. Й я б вважала за краще, щоб тебе не було в нашому будинку. Але наша мати дійсно сумує без тебе. Й Кирило поводиться дивно відколи ти пішла. З батьком посварився, вдома майже не з'являється. Мама собі місця через це не знаходить.

Що? Кирило не буває удома?

— Загалом, я не знаю що між вами сталося та якого біса коїться з братом, але сподіваюся, що ця фигня скоріше закінчиться. Мама скоро з розуму через вас двох зійде.

Від думки про тітку Аліну в мене хворобливо стискається серце. Відтоді ми з нею теж не розмовляли. Я досі відчувала провину через те, що не пішла на умови шантажиста, настільки, що не могла змусити себе відповісти на жоден її дзвінок.

— Як вона? Тримається?

Ліна підтискає губи, й киває.

— Батько сказав, що не подаватиме на розлучення, але більше не житиме разом з нами. Не знаю, чи повернеться він… Мама ходить, як у воду опущена. А ще увесь час плаче, коли проходь повз двері у ваші з Кирилом кімнати. Якби ви повернулися, їй би стало краще.