18

Розділ 18

Злата

Коли ми з Кирилом опинилися у машині, я дозволила обійняти себе і нарешті дала волю сльозам.

Я знала, що буде важко, але гадки не мала наскільки. А ще, скільки б Кирило не повторював, що це не моя провина, я почувалася винуватою. Я не могла не думати про те, що, якби я просто забрала документи, ніхто ні про що б не дізнався, і все було б в порядку. Тітонька була б в порядку. Й Ліна не розчарувалася б в матері.

Ліна… Тепер вона ненавидить мене ще більше, і я не можу її за це винити. Якби мої батьки були живі, я б, напевно, була повністю на стороні матері, й так само злилася б на батька і тітоньку за те, як вони поступили з мамою. Але вони були мертві, а тітонька занадто багато що для мене зробила, щоб я могла її ненавидіти.

— Тш-ш-ш… Усе гаразд, — шепотів Кирило, погладжуючи мене по спині.

Не знаю кого він більше намагається в цьому переконати: мене або себе, але я бачу, що він не знаходить собі місця.

— Гадаєш вони розлучаться?

— Скоріше за все… Можливо вже завтра те фото розійдеться по усіх новинах. Це може зашкодити його компанії.

Він не говорить про те, що це може ранити його батька, тільки про те, що той може втратити гроші, і я гадаю про те, чи це так.

Дядько дійсно багато часу приділяв роботі. Він жив нею, дихав нею, але я чомусь ніколи не сумнівалася в тому, що він любить свою сім'ю. Адже, врешті-решт, хіба він це робив не заради дружини й дітей? Хіба не тому, що бажав їм кращого життя? Чи мені так тільки здавалося?

Коли ми під'їжджаємо до квартири моїх батьків, Кирило допомагає мені занести й розкласти речі, а потім ми сідаємо на ліжко, й, обійнявшись, довго-довго сидимо у тиші.

Я бачу, що він хоче щось мені сказати, і навіть здогадуюся що.

— Знаю, тобі не подобається те, що я вирішила жити окремо.

Він киває, але продовжує мовчати. Кирило обіцяв, що прийме будь-яке моє рішення, й тримає слово. Я йому за це вдячна.

– Але так набагато краще. Твоя мати та сестра. Зараз ти їм потрібен як ніколи. А я буду лише нагадуванням про причину, через яку розпалася ваша сім'я.

Нагадуванням про батька.

— Це не твоя провина, — вкотре повторив Кирило, пильно дивлячись на мене. Я сумно посміхнулася.

— Знаю... Але Ліні буде боляче мене бачити. А тітонька... Знаю, вона зрозуміє, чому я вирішила поїхати.

Кирило від'їжджає ближче до півночі, і я залишаюся в порожній квартирі.

Деякий час я просто ходжу з кімнати в кімнату, оглядаючись навкруги, й намагаюся згадати, яким було це місце до пожежі.

Так дивно... З цією квартирою пов'язано стільки спогадів, в ній минуло усе моє дитинство, але в ній не залишилося нічого, що нагадує про ті часи… Нічого не уціліло…

Несподівано це місце здалося мені чужим. Незнайомим. Місце, яке було моєю домівкою, припинило нею бути, й від цього мені було майже фізично боляче. А ще… Мені було як ніколи самотньо.

Я не сумнівалася в правильності свого рішення. Я знала, що так треба. Та все ж в ту ніч я пошкодувала про те, що прийняла його... У тому, що відпустила Кирила…

І, коли під час ночі надійшло нове повідомлення від шантажиста, я відчула себе ще гірше:

"Ти зробила свій вибір. Тепер Панський зробить свій".

Я довго намагаюся зрозуміти, що саме означає це повідомлення.

Як і обіцяла, я відразу пересилаю його Кирилу, але не отримую відповіді. І, як не переконую себе в тому, що усе добре, що вже пізно й він скоріше за все просто спить, я ніяк не можу позбавитисозбутися  тривожного передчуття. Й воно тільки міцніє, коли вранці я не можу до нього додзвонитися.

Коли приходить час їхати в универ, біля під'їзду мене чекає машина. Ось тільки вона не належить Кирилу.

Коли я проходжу мимо, з неї виходить незнайомий хлопець і з посмішкою простягає мені руку.

— Привіт, ти Злата? Я Алекс! Кирило попросив відвезти тебе сьогодні в універ. Він не зміг приїхати, але не хотів, щоб ти їхала сама.

Я ніяково стискаю йому долоню, відчуваючи, як мій шлуток скручується в тугий вузол. Те, що Кирило мовчить з вчорашнього вечора, і те, що він прислав замість себе кращого друга на наступний ранок після того дивного повідомлення від шантажиста, якось пов'язано?

— Я не можу йому додзвонитися. Ти не знаєш що сталося?

Мій голос тремтить, видаючи хвилювання, але мені все одно. Я хочу знати правду, й веселість хлопця сходить нанівець.

— Послухай, я не можу розповісти тобі усього, але вчора йому прийшло повідомлення з того ж номера, з якого шантажували тебе. Просто дай йому трохи часу.

Підкинувши мене до універу, Олексій поїхав, залишивши безліч питань без відповіді.