17

Розділ 17

Кирил

Справи були кепські. Я це усвідомлював. Два тижні, відведені Златі на те, щоб забрати документи з університету, наближалися до кінця, а ми з Олексієм досв і не впіймали цього виродка.

Я не вірив в чудеса, й розумів, чим все може обернутися.

Скоріше за все батька куди більше турбуватиме те, як цей скандал вплине на вартість акцій компанії, ніж те, що мама віддала перевагу іншому. Принаймні в це легко було повірити.

Скоріше за все вони розлучаться.

Дивно, але я майже нічого не відчуваю з цього приводу. Напевно тому, що мої батьки в якомусь сенсі завжди були один одному чужими. Батько вічно віддавав перевагу роботі, а мати… Вочевидь вона так і не змогла забути своє перше кохання.

Куди більше я турбувався за Ліну.

Якою б грубою й впертою не була моя сестра, вона кохала нашого батька. Тому її так турбувало те, що його ніколи  не буває поруч. Я не міг передбачити, як вона відреагує на новину про зраду мами, але, враховуючи її запальний характер, Ліна може наговорити багато того, про що пізніше шкодуватиме.

Злата мала рацію, настав час поговорити з мамою, й дати їй шанс самій розповісти про все батьку.

Я знаходжу її на кухні, вона як завжди готує нам сніданок. Всім, навіть батьку, який зазвичай його пропускає.  Я ненавиджу себе за те, що збираюся сказати, але більше тягнути не можна. В нас залишився лише один день до того, як цей покидьок зробить наступний крок, якщо не лічені години...

– Кирило? – вона обертається, й на її губах з'являється тепла посмішка, – Ти сьогодні рано. Хочеш чогось особливого?

У відповідь я з жалем хитаю головою.

— Ні, мамо… Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.

Я знав, що наважитися на цю розмову буде складно, але навіть не здогадувався наскільки.

Її обличчя змінюється в лічені секунди, й вона сідає на стілець навпроти мене. Мати не на жарт схвильована, але не квапить мене, дозволяючи зібратися з думками, і я користуюся цією можливістю, щоб трохи перевести дух.

— Кілька тижнів тому хтось зв'язався зі Златою. Їй надіслали фотографію. На ній ти цілуєшся з її батьком в його машині незадовго до аварії. Хто б не зробив це фото, він збирається злити його. Я не засуджую тебе, але, гадаю, тобі варто поговорити з Ліною й батьком, перш ніж вони дізнаються це від когось іншого.

Декілька секунд я не міг змусити себе подивитися їй просто в обличчя. Боявся побачити в її очах сльози або відчай, але в них був лише смуток, приправлений відчуттям провини.

— Я знала, що рано чи пізно правда спливе назовні… — тихо промовляє вона, опустивши голову, — Мені шкода, що ви зі Златою дізналися про це ось так…

Я мовчки обіймаю її, тому що не знаю що сказати. Що я пробачаю її? Що розумію, чому вона так вчинила? Я сумніваюся в тому, що це хоч якось допоможе.

— Я поговорю з ними сьогодні, — обіцяє вона, — Дякую, що дав мені шанс пояснити усе.

Дякувати нема за що, й від цього я почуваюся ще гірше. Трясця, невже все так і закінчиться?

Усі ці дні я без кінця писав Алексу, очікуючи гарних новин. Я тримався тільки завдяки Златі. Переконуючи її в тому, що все буде добре, я й сам починав в це вірити.

Можливо їй навіть буде краще без батька. Можливо їм давно слід було розійтися. Вони занадто різні, занадто далекі один від одного…

Не сказав би, що мама страждає в цьому шлюбі, але й щасливою її не назвеш. Через батька вона багато років почувала себе самотньою. Можливо це її шанс зустріти когось іншого. Когось, для кого вона буде важливіша за роботу.

— Відтепер Ліна ще сильніше мене зненавидить, якщо це, звичайно, взагалі можливо, — промовляє Злата, коли ми лежимо в її кімнаті й дивимося черговий фільм. Я радий, що мені все-таки вдалося умовити її залишитися до тих пір, поки батько про все не дізнається. Принаймні тут вона була у безпеці.

— Турбуєшся за неї? — я помічаю пасмо волосся, що впало їй на щоку, і поправляю його. Злата киває.

— Трохи… Хоча в нас й завжди були не кращі стосунки, я можу зрозуміти її почуття. Їй й без цього самотньо через те, що ваш батько увесь час зайнятий. Не дивно, що її ранить те, що я віднімаю увагу її матері.

Злата замовкає, й я вкотре вражаюся тому, наскільки вона доросла. Небагато дівчат на її місці могли б так міркувати, відкинувши особисте відношення та почуття образи.

— Ти занадто добра. А їй давно пора подорослішати. Якщо вона продовжить ранити оточення лише тому, що їй самій боляче, це ні до чого гарного  не призведе.

Вона мовчить, задумливо дивлячись кудись убік, поки її пальці вистукують невитіювату мелодію на моїй руці, а потім промовляє:

— Ти будеш їй потрібний, коли твій батько про все дізнається. Їй та мамі. Гадаю, що зараз мені не варто до тебе переїжджати.