16

Розділ 16

Злата

– Ти серйозно?

Я дивлюся на Кирила і намагаюся зрозуміти, чи не жартує він.

Наші стосунки не назвеш гладкими. Більше того, я навіть не впевнена, чи зустрічаємося ми. Й Кирило дійсно пропонує мені жити разом?

– Серйозніше нікуди, – відказує він, переплітаючи наші пальці, – Я не хочу, щоб ти залишалася одна. Особливо зараз, коли на волі як мінімум один псих, який хоче тобі зашкодити.

Я не кваплюся з відповіддю. З одного боку я теж не хочу залишатися одна. А з іншого… Те, що пропонує Кирило, досить серйозний крок. Я не впевнена, що готова до цього.

– Я можу трохи подумати?

– Звісно, я тебе не кваплю, – Кирило навряд чи в захваті від моєї відповіді, але, навіть якщо і так, він цього не показує, а потім м'яко відстороняється, й підводиться.

– Почекай трохи. Я зварю тобі какао і приготую що-небудь. Ти напевно зголодніла…

Я прислухаюся до себе, й зі здивуванням відмічаю, що зовсім не голодна, навіть не дивлячись на те, що не їла з вчорашнього вечора, проте не сперечаюся з ним. Він йде на кухню й я користуюся цим, щоб роздивитися це місце.

Квартира Кирила оформлена в сірих, білих й чорних тонах. Видно, що над нею попрацював дизайнер. Проте вона не обжита. На книжкових полицях бракує книг й фігурок. На стінах – яких-небудь фотографій або картин.

Немов почувши мої думки, Кирило подав голос з кухні:

– Я купив та облаштував її на початку року, але відтоді майже не бував у ній. 

– Ти зробив це через батька?

Я пам'ятаю, що він говорив мені про нього. Про те, що не хоче наслідувати його компанію. Я завжди знала, що їх стосунки з батьком складні, але лише тоді зрозуміла, наскільки.

– Так... Вона куплена на мої гроші, тож він не зможе забрати її.

– На твої? – я здивовано підкидаю брови, нехай Кирило цього і не бачить, та йду на кухню. Там я бачу його у плити. В ніс в ту ж мить потрапляє аромат какао і кориці. На плиті, в сковорідці, щось шкварчить.

– Що? Здивована? – він обертається, й на його губах я бачу посмішку, – Гадала я, як багатий розпещений засранець, лише сиджу на шиї у батьків?

Я червонію й ховаю погляд. Саме так я і гадала.

– Я не знала, що в тебе є робота, – тихо визнаю я, й мені стає соромно. Кирило беззлобно гмикає. Запитати ким він працює я не вирішуюся, хоча мені цікаво. Раніше я ніколи не бачила, щоб він був зайнятий чимось окрім навчання, спорту і дівчат… Втім, я і у нього в кімнаті жодного разу не була.

– Я гейм-дизайнер, – додає він, не обертаючись, і я відчуваю, як мої брови повільно повзуть вгору, – Здивована?

– Не думала, що ти обереш щось настільки творче. Я завжди гадала, що ти станеш якою-небудь важливою шишкою, на кшталт, твого батька, носитимеш дорогі костюми і кричатимеш на підлеглих.

Кирило тихо сміється, і я відповідаю йому посмішкою.

– Що ж, ласкаво просимо в мій офіс, – промовляє він, й розводить руками. В одній руці він досі тримає лопатку. Замість дорогого костюма на ньому були джинси і фартух, з-під якого виглядала чорна футболка з назвою якоїсь рок-групи.

З моїх грудей вирвався тихий смішок. Я вперше бачила його настільки по-домашньому розслабленим й милим.

– Хотіла б і я робити що-небудь цікаве… – із зітханням зізналася я, сідаючи в плетене крісло.

– Ніколи не пізно почати…

Декілька днів потому…

Стільки старань, стільки тренувань з Кирилом після лекцій, і ось я знову сиджу в кабінеті ректора, чекаю, доки мене відрахують. У тому, що нічого хорошого  я від нього сьогодні не почую, я не сумніваюся.

Усе в ньому: від пози й погляду, до вперто стиснутих тонких губ виражає невдоволення. Густі брови ректора суворо нахмурені, а пальці нервово вистукують по рівній поверхні столу.

— Ви знаєте, чому ви тут? — крижаним тоном запитує він, свердлячи мене поглядом.

— Здогадуюся, — яккомога спокійніше відповідаю я, хоча всередині усе стискається від тривожного передчуття. Мені не подобається до чого він хилить, й незабаром я розумію, що побоювалася не даремно. Він гучно ударяє кулаком по столу, так, що я здригаюся від несподіванки й в шоці дивлюся на нього.

— Ви пропустили надто багато тренувань! Я дав вам шанс, я пішов вам назустріч, але бачу, що зробив це даремно! Може варто викреслити вас зі списку бюджетників просто зараз?!

Від крику його обличчя і шия червоніють, на лобі виступає вена, а я ніби приростаю до стільця, на якому сиджу. У ту ж мить двері в кабінет відчиняютьмя без стуку, й ректор перемикає усе своє невдоволення на непроханого гостя.

— Панський, ви зовсім страх втратили?! — гарчить він, злісно виблискуючи очима. Я обертаюся й бачу Кирила. Він на випад ректора навіть бровою не веде. Замість цього упевнено сідає на сусідній стілець, схрестивши на грудях руки.

— Максим Володимирович, ви здається забули, скільки грошей моя сім'я вклала у ваш навчальний заклад. Можливо зменшення бюджету освіжить вашу пам'ять?