15

Розділ 15

Злата

Я оговтувалася поступово, наче намагалася вирватися з міцних обіймів сну. Але не тих, що змушують тебе подовше поніжитися в ліжку у вихідний день, а з тих, що тримають людей в комі днями, тижнями й навіть місяцями.

Мені було погано. Ні, не так, мені було справді кепсько. Й справи мої були такі ж самі.

Здавалося, ніби мене ляснули по голові чимось важким. Кожна клітинка мого тіла гуділа, особливо боліла голова, а в очі наче налили лави.

Я сиділа, прив'язана до холодного незручного стільця. Мої руки були туго зав’язані за спиною, так, що я ними навіть поворухнути не могла, ноги теж.

Поморщившись, я підняла очі від запорошеної сірої підлоги й огледілася. Наді мною горіла єдина лампа, й навіть вона без кінця моргала, але її вистачило, щоб осяяти простір навкруги.

Схоже мене замкнули чи то на якомусь заводі, чи то на складі. Одно було зрозуміло напевно: приміщенням вже досить довго не користувалися за призначенням. А значить шанси, що мене тут випадково знайдуть,  дорівнювалися нулю.

Дивно, але паніки не було. Я не відчувала ані її, ані страху, хоча й розуміла, що нічого доброго на мене не чекає.

Я не пам'ятала як потрапила сюди. Проте чудово пам'ятала як сідала в таксі, й водій привіз мене зовсім не туди, а потім притиснув якусь ганчірку до мого обличчя.

Тож, мої справи кепські.

Коли люди кажуть, що хотіли б опинитися на місці героїв фільму, вони навряд чи це мають на увазі. Будь в мене вибір, я б точно обрала б щось інше.

Спроби звільнити руки нічого не дали. Я ледве могла поворушити пальцями. Схоже я занадто довго провела в такому стані.

– Опритомніла нарешті?

За моєю спиною почулися повільні кроки.

Голос був мені незнайомий, але точно належав чоловікові. Можливо тому самому таксисту. Звісно, якщо він взагалі таксист.

– Як довго я тут?

Я не стала запитувати про те, де я, або що він планує робити. Відповідь на перше питання я все одно не отримаю, а на другій, майже впевнена, знаю сама.

Вочевидь мене викрали заради викупу, за наказом тих самих людей, що найняли Андрія. Як – вже інше питання.

– Усього декілька годин, але твоя сім'я вже підняла на вуха поліцію. Рад, що ми не помилилися, обравши мішенню саме тебе. Я до останнього побоювався, що вони й пальцем не поворухнуть заради твого повернення.

На це я нічого не відповіла. В голові так недоречно спливли слова Ліни про те, що я тягар. Вона мала рацію...

Від мене одні неприємності... Навіть зараз, коли я нарешті наважилася поїхати…

Скільки грошей за мене зажадають ці мерзотники? Чи вистачить того, що залишили мені батьки, щоб розплатитися з Панськими?

Обійшовши мене по кругу, викрадач сів переді мною навпочіпки. На його руках були чорні рукавички, на голові – каптур, а на обличчі – карнавальна маска.

Розумний, гад, постарався, щоб його не впізнали…

Діватися нікуди. Замість цього намагаюся запам'ятати розмір взуття, комплекцію, зріст, й тембр голосу, потертість на шкіряній куртці і пляму на штанях. Будь-яку дрібницю, яка допоможе пізнати цього покидька.

Він поправляє маску лівою рукою, їй же тягнеться до кишені й дістає телефон. Тож він однозначно лівша. Викрадач направляє камеру на мене і в наступну секунду спрацьовує спалах. Він гмикає і кілька разів натискає на екран. Мабуть відправляє комусь мою фотографію, а потім дивиться просто на мене.

– Що, навіть кричати не будеш? – пирхає він. Я не можу зрозуміти дратує його цього або бавить.

– Гадаю, якби мене тут могли почути, мені б заклеїли рота, – спокійно відповідаю я, – Тож поблизу нікого немає.

Викрадач шумно сопить через маску, а потім підводиться й починає міряти приміщення повільними кроками.

Повинна визнати, це досить жахливо, але я намагаюся нічим не виказати своїх емоцій. Просто сподіваюся, що мій викрадач досить адекватний, щоб не завдавати мені справжньої шкоди.

– Як мене дратують багатії, на зразок вас… – несподівано промовляє він, зупиняючись, – Вважаєте себе недоторканними... Навіть зараз, замість того, щоб тремтіти від страху, ти нахабно дивишся мені в обличчя!

Голос викрадача просякнутий ненавистю, і я проти волі здригаюся. Тоді на його обличчі з'являється щось, схоже на задоволення.

– Так краще! Без ваших грошей ви лише звичайні люди, – сміється він. В його руці з'являється складаний ніж. Я дивлюся на гостре лезо і закушую щоку, намагаючись взяти себе в руки. Проте, як не стараюся, мої коліна все одно тремтять.

Поки викрадач ходить навколо мене, граючи ножем, я мовчу, сподіваючись, що так не зможу його спровокувати, але він все одно заходить мені за спину і проводить лезом по шкірі на моїй шиї.

– Гадаєщ, якщо в тебе купа грошей, ти раптом стала безсмертною? – шипить викрадач мені на вухо, – Але в твоїх венах тече звичайна кров, як і в усіх вас, багатих покидьків! Цікаво, як відреагують Панські, якщо отримають твоє вухо або палець? Як гадаєш, це змусить їх поквапитися з переказом грошей?

Від думки про те, що він може зробити, мій шлунок скручується в тугий вузол. Мене нудить. Але, що гірше, мені стає по-справжньому страшно.

– Страшно? – зі сміхом питає викрадач, й жахлива посмішка на його масці лякає мене ще сильніше, – Це добре… Такі, як ти, повинні боятися... Ви повинні трястися від страху, й благати про пощаду! Ну ж бо! Благай мене!

До цього моменту я навіть  не підозрювала, що можна відчувати водночас й відразу, й страх. Але він погрожував мені, й одночасно хотів мене принизити.

Коли викрадач підніс лезо занадто близько, я примружилася, а потім почувся гуркіт вибитих дверей, шум безлічі кроків, й на склад увірвалася поліція.

За хвилину вони скутили викрадача й звільнили мене. Коли мене передали до рук медикам зі швидкої, вони ще деякий час вони обшукували будівлю на наявність спільників і доказів. Я бачила як з неї вивели ще двох чоловіків. Вони були без масок, але їх обличчя були мені незнайомі.