12

Розділ 12

Кирил

Я зірвався. Визнаю. Мені остаточно знесло дах. 

Я не розумів, що відбувається. Як не намагався, я не міг пояснити різку зміну в її настрої. Адже мені не здалося тоді. Ми дійсно стали ближче. Я не вірив у те, що вона могла зненавидіти мене за одну ніч. Відмовлявся вірити.

І тоді я вирішив, що якщо Злата не хоче зізнаватися у справжній причині, я з'ясую її сам. Навіть якщо не хочу знати правду.

Але, звичайно, це було простіше сказати, ніж зробити.

Насамперед я спробував розпитати сестру, але Ліна або насправді нічого не знала, або дуже добре прикидалася. Словом, я від неї нічого не добився.

– Можна подумати мені більше зайнятися нічим, – роздратовано пирхає вона, закриваючи маленьке дзеркало, а потім дивиться на мене з образою, – Між іншим в мене є свої проблеми і своє життя. Мені ніколи бігати за твоєю новою іграшкою, й думати про те, як би їй шкодити.

– Вона мені не іграшка, – крижаним тоном відказую я, але вона тільки відмахується.

– Та мені все одно. Звідки мені знати, що за біс в неї вселився? Може від місячних озвіріла або перед сесією божеволіє, як усе заучки. І не потрібно на мене так дивитися. Це не я прийшла до тебе з незрозумілими звинуваченнями.

Я важко зітхнув. Незважаючи на отруту у бік Злати, в словах Ліни була доля гіркої правди.

– Ти права, вибач. Я не повинен був тебе звинувачувати, не розібравшись. Просто я знаю, ти її не любиш.

–Ненавиджу, – холодно виправляє мене сестра, – В цьому ти правий. Я терпіти її не можу. Але, на жаль, цього разу я дійсно ні до чого. Тож нічим не можу допомогти, братику. Сам розбирайся зі своєю "золотою дівчинкою".

Я думав, нервово міряючи кімнату кроками.

Після розмови з сестрою питань стало тільки більше.

Якщо вона не збрехала, значить справа було в чомусь ще. У чомусь, що я прогавив.

Щось сталося вночі з неділі на понеділок. В цей час Злата була вдома, тож зв'язатися з нею могли або через ноутбук, або через телефон.

Завмерши, я ледве стримався, щоб не ляснути себе по лобу.

Ну звичайно! Як я міг бути таким тупим?

Минулого разу хтось надіслав їй відео, де ми з Ліною говорили про неї на парковці. Злата сказала, що заблокувала його, але хто сказав, що цей самий гад не міг завести ще одну сім-карту, щоб продовжити тероризувати її?

Якби я тільки міг роздобути її телефон, щоб переконатися…

План дозрів в мене досить швидко.

Можливо я перетнув межу. Можливо це було неправильно й несправедливо по відношенню до неї, але я відчував, що повинен втрутитися. Здавалося, якщо зараз закрию на це очі, станеться щось, після чого не буде вороття.

Я дочекався, поки вона засне, й тихо, як шпигун, трохи відкрив двері до її кімнати. Я почував себе злодієм.

Злата мирно сопіла на ліжку, обійнявши руками подушку. Телефону ніде не було.

Що ж, ніхто не обіцяв, що буде легко…

Обережно, намагаючись не розбудити її, я підходжу ближче і схиляюся над нею. Її довгі вії ледве помітно тремтять уві сні, а волосся розкидалося по простирадлах.

Бажання поцілувати її настільки сильне, що майже заподіює мені біль, але замість цього я просто поправляю її ковдру.

Не зараз. Ще не час. Але у тому, що він прийде, я не сумніваюся.

На краю подушки я помічаю темний прямокутник – телефон Злати, й піднімаю його. На цьому, правда, моя вдача закінчується. Його екран заблокований, а пароля я не знаю.

Але, коли здавалося, що гірше вже не буде, доля вирішила вдарити мене під дих. Злата прокинулася.

Злата

– Кирило? – я сонно потираю очі, здивовано втупившись у Панського, й на свій телефон в його руках. Потім хмурюся і вихоплюю його з його рук. Він виглядає розгубленим, навіть збитим з пантелику. Не чекав, що я прокинуся?

– Якого біса ти тут робиш? Зовсім звихнувся? – роздратовано запитую я, сподіваючись, що він не впізнає нотки страху в моєму голосі, й не зуміє зв'язати з тим, що мій телефон опинився в його руках.

Добре, що я додумалася поставити на нього пароль. Добре, що Кирило ніяк не зміг би прочитати ті кляті повідомлення, навіть якщо б здогадувався про них.

Я намагаюся виглядати дотатньо сердитою, якою була б на моєму місці будь-яка нормальна дівчина, до чиєї кімнати посеред ночі вломився звідний брат, щоб поритися в її телефоні, але Кирило не губиться. На його обличчі я не бачу ані краплі каяття. Більш того, здається він злиться, і це збиває мене з пантелику.

– Я хочу знати правду. Не ту нісенітницю, що ти наговорила мені нещодавно. Розкажи мені, що відбувається.

Його слова б'ють по мені, точно батіг, й мої щоки спалахують від сорому.

Можливо я чинила неправильно. Можливо Кириллу варто було почути правду, навіть якщо вона ранить його. Можливо він заслуговував знати усе.