11

Розділ 11

Злата

Не схоже, що Андрій знав про те, що його фотографували.

Він був знятий з досить великої відстані. На ньому була чорна кофта з капюшоном, та все ж це був він. А прямо поряд з ним…

Як не намагалася, я не могла впізнати його співрозмовника чи співрозмовницю, але по фото було видно, що йому щось передали. Якийсь конверт. Швидше за все з грошима.

У цю мить я усвідомлюю, що можливо тримаю в руках фотографію замовника мого викрадення, і вже збираюся покликати Кирила, щоб показати його йому, як раптом повідомлення просто зникає, і замість нього я отримую ще одне:

"Не поспішай. Гра тільки почалася".

Я чую, як голосно б'ється моє серце, і намагаюся взяти себе в руки, але в мене не виходить. Несподівано надходить усвідомлення, що відправник лякає мене більше, ніж Андрій, і той, хто його найняв.

"Чого ти хочеш?” – питаю я, і відправляю повідомлення.

Проходить хвилина, дві, три… Я вже була майже впевнена, що він не збирається відповідати, як раптом ледве згаслий екран телефону знову спалахує, і мені надходить повідомлення:

"Розваж мене. Якщо хочеш дізнатися, хто хотів тобі зла, роби, що я скажу".

"А якщо я відмовлюся?"

Я суплюся. Мені зовсім не подобається те, що відбувається. Та все ж я хочу дізнатися більше, перш ніж заблокую і цей номер теж.

"Ти не хочеш знати, що станеться у такому разі".

Я в житті не робила нічого, чим мене можна було б шантажувати. Це блеф.

Проте, скільки б я собі це не повторювала, від загрози мені все ж таки ніяково.

"Ти блефуєш. У тебе на мене нічого немає".

Рівно хвилину я впевнена в тому, що моє повідомлення поставило нахабу на місце, але тільки до тих пір, поки не отримую відповідь:

"Втім в мене є дещо на твою улюблену мачуху. Як думаєш, що з нею буде, якщо всі дізнаються, що вона зраджувала своєму дорогому чоловічкові?"

Я блідну, потім знову і знову перечитую клятте повідомлення, намагаючись переконати себе в тому, що усе це брехня. Тітонька любила свою сім'ю, любила своїх дітей і чоловіка. Вона не могла так поступити. Просто не могла.

Наче чуючи мої думки, відправний надсилає ще одно повідомлення і прикріплює фото.

"Думаєш я брешу? Тоді що ти скажеш на це? І, що важливіше, що на це скаже твій новий хлопець?"

Усього мить, усього один погляд, кинутий на фото, і я опиняюся в страшному сні, який в житті не могла представити. Я дивлюся на надіслане фото, й намагаюся переконати себе в тому, що це фотошоп, або в тому, що у мене галюцинації, проте фото справжнє.

– Ні... – пошепки промовляю я, прикриваючи рот тремтячою рукою, – Це не може бути правдою… Не може...

По моїй щоці вниз котиться сльоза, але я в такому шоці, що навіть не звертаю на це уваги.

Я хочу розбити телефон, знищити його, щоб ніколи більше не бачити цього, але не можу. Просто не можу розтиснути пальці, й продовжую дивитися на екран.

Як і відео, як і фото Андрія, ця фотографія зроблена таємно, й зі значної відстані. Проте, на відміну від попереднього, воно чітке. Я відмінно бачу обличчя людей, які потрапили в кадр, і номер машини, на якій розбилися мої батьки.

Там, сидячи на передньому пасажирському сидінні, тітонька цілувала мого батька. Його руки були на її талії, а її – на його шиї. А ще на таті була сорочка, куплена мамою незадовго до аварії.

Так, це був не блеф. Якщо це фото побачать, життя тітоньки буде знищено, як і моє. І в якусь мить, присягаюся, я цього хотіла.

Мене охоплювали злість, біль і відчай.

Як вони могли? Чому вони так вчинили? Чому зрадили маму? Вона любила їх, вірила їм…

Чи здогадувалася вона, що відбувається за її спиною? Чи знала вона, що чоловік зраджує їй з її найкращою подругою?

Я намагаюся згадати якою вона була в останні дні життя. Чи не було в ній того, чого я не помітила? Чи могла вона знати про все, але прикидатися заради мене і батька? Проте в мене нічого не виходить і я психую. Мені хочеться крушити усе на своєму шляху.

І ось тоді, коли мої нерви були натягнуті до межі, надійшло ще одно повідомлення:

"Якщо не хочеш, щоб усі побачили це фото, мовчи про те, що дізналася, і чекай наступного завдання. Подивимося на що ти готова заради жінки, що зрадила твою матір".

Кирил

Я не був впевнений в тому, що відбувається, але відчував, що щось не так. Щось сталося, нехай Злата й відмовлялася в цьому зізнаватися.

Це почалося кілька днів тому, після вихідних. У понеділок Злата ні з того ні з сього відмовилася їхати з нами в машині, й пройшла увесь шлях до універа на автобусі.

Я хвилювався, тому поїхав разом з нею. В результаті Ліна назвала нас пришелепкуватими, й поїхала на своїй машині.