5

Розділ 5

Злата

Наступного ранку я снідала наодинці.

Тітонька з дядьком  так і не повернулися з корпоратива, а Панські молодші… Я гадки не мала про те, де вони і чим займаються, і не хотіла цього знати.

Приготувавши яєчню з беконом і кавою, я поснідала, й зібралася в універ.

У автобусі мені надійшло повідомлення від Андрія. Він подякував мені за вчорашній вечір, і запитував, чи не проти я його повторити. Від цього на губах сама собою розквітала посмішка.

Може стосунки з Андрієм – те, що мені завжди було треба?

Простий, добрий хлопець без тарганів і зарозумілості розміром з еверест, який завжди буде поруч, щоб підтримати мене. Той, з ким я не відчуватиму взаємне бажання придушити один одного?

Мої думки мимоволі поверталися до молодшого Панського, до нашого поцілунку і до того, що мені доведеться терпіти його вечорами в спортзалі до самих змагань, а в універі взагалі до випуску. І при цьому ми досі живемо в одному будинку.

Як не кортіло, я розуміла, що не зможу уникати його вічно. Але, що гірше, я зовсім перестала його розуміти.

Він завжди був грубим, самовпевненим баболюбом, якому плювати на все, але те, яким я його побачила учора... Ця його спроба втішити мене зовсім збила мене з пантелику.

Ми з Андрієм домовилися зустрітися на автобусній зупинці перед універом і трохи прогулятися. Час до першої лекції ще залишався, тому я погодилася. І він мене дійсно зустрів. Та ще і не просто так, а з квітами. Ліліями, що я так люблю.

Розгублено дивлячись на букет, я раптом усвідомила, що не тримала такого в руках вже дуже давно. Востаннє мені їх дарил тато, після перемоги на змаганнях.

– Сподіваюся я вгадав? – зі збентеженою посмішкою запитав Андрій, – Я подумав, що троянди – це занадто банально для тебе.

Тихо шмигнувши носом, я широко посміхнулася, й поцілувала його в щоку.

– Вони дивовижні, дякую!

Знову замислившись про батька, я пропустила його наступне питання повз вуха.

– То що ти думаєш? – Андрій посміхнувся, вичікувально дивлячись на мене.

– А... Що ти сказав? Вибач, я прослухала.

– Що ти думаєш щодо балу?

Ну і що тут відповісти? Не сказати ж, що я до сьогоднішнього дня взагалі про нього не думала?

Я ніколи не була душею компанії, а тому у мене не було ані хлопця, ані друзів, з якими я могла б туди піти, та і бажання бути присутньою на головній тусовці універа разом з місцевою "елітою", – теж.

– Якщо чесно, я планувала його пропустити. Ніколи не розуміла, навіщо влаштовувати подібне просто перед сесією. Ми ж не у Штатах. Усі ці танці, титули... Це така дурість.

Андрій кивнув, начебто погоджуючись зі мною, але при цьому виглядав розчарованим. Я відчула укол провини.

Він був такий милий зі мною учора, та й цей букет... Він явно хотів запросити мене, а я примудрилася все зіпсувати.

– Але, якби ти покликав мене, думаю, я б погодилася, – поспішно додала я, виправляючись, і його обличчя просяяло.

– Але ти все одно думаєш, що це дурість, – з посмішкою відповів він, хитаючи головою, – Ти не зобов'язана погоджуватися тільки тому, що не хочеш розчарувати мене.

– Можливо ти міг би переконати мене… Щодо цих танців.

Зупинившись, я повільно обернулася до нього, дивлячись на хлопця з-під опущених вій. Вже не знаю, як це виглядало з боку, але, судячи з його реакції, я добилася бажаного результату.

– Може й міг би... – промовив Андрій з посмішкою у відповідь.

Я відчувала, як спілкування з Андрієм мало помалу повертає мене до життя.

Після лекцій знов було тренування з Панським, але його слова і погляди більше не зачіпали мене, а ще того вечора ж я уперше відправилася по магазинах у пошуках сукні. Подумати тільки: я, яка навіть туфлі востаннє взувала ще у школі!

Увечері, з’ївши в кафе тістечко з кавою, я повернулася додому і практично відразу заснула.

Так пройшов тиждень, і нарешті настав той самий день, якого з нетерпінням чекав увесь універ. Жіноча половина, щоб покрасуватися в нарядах, а чоловіча – щоб підчепити дівчаток, що цікавлять їх.

У зв'язку з цим навіть відмінили частину лекцій, щоб усі встигли підготуватися.

Надівши сукню і укравши волосся, я сиділа на краю ліжка і застібала тонкі ремінці на босоніжках. Здається я була повністю готова, коли до кімнати заглянула тітонька.

– Ти така схожа на неї, – прошепотіла вона, змахуючи з щоки самотню сльозинку, – На них обох. І твоя душа теж прекрасна, як у твоєї мами. Знаєш, я ніколи не сподівалася її замінити. Але вона була б щаслива побачити себе такою, яка ти сьогодні. Не губи себе, не закривайся від світу. Живи, радій, роби помилки, виправляй їх, це життя і це те, чого хотіли б для тебе твої батьки. Подивися у свої очі, ти побачиш очі своєї мами, посміхнися і побачиш посмішку твого батька. Вони не залишили тебе, вони все ще тут, варто тільки придивитися.