4

Розділ 4

Злата

Квартира Панських зустріла мене тишею. Тітонька з чоловіком поїхали на корпоратив на честь дня основи компанії. А Кирило й Ліна… Я не хотіла знати про те, де ці двоє і чим вони займаються.

Панський старший ще в молодості поставив на кон майже все, що у нього було і заснував свою будівельну компанію, а згодом став одним з найуспішніших людей нашого зовсім не маленького міста.

Від самого входу за мною тягнулася мокра доріжка. З волосся і одягу, напевно, можна було вижати не одно відро води.

Шмигнувши носом, я пошкандибала в душ. Мені кортило скоріше скинути з себе мокрий одяг й змити сьогоднішній день.

Завтра. Про все подумаю завтра.

Простоявши під гарячими струменями води, здається, цілу вічність, я протерла запітніле дзеркало, й поглянула на себе. На щастя, обличчя не було опухлим від сліз, але очі... По них хто завгодно міг зрозуміти, яким лайном був мій день. Як добре, що вдома немає нікого, кому було б не начхати на це.

Перекусивши бутербродом, я легла у ліжко, розраховуючи скоріше заснути. Проте, як на зло, сон ніяк не хотів йти – думки і спогади не давали мені спокою. Не лише про сьогоднішній день. Сьогодні, вперше за довгий час, я згадувала батьків.

Мій тато не був такий амбітний, як дядько Сергій, чоловік тітоньки. Його цілком влаштовувала скромна посада в агентстві нерухомості, а мама була викладачкою в університеті, й улюбленицею студентів, ніколи не скаржачись на втому або низьку зарплатню. Але не було жодного вечора, коли в нашому будинку було б такий порожньо, як тут.

Я сама не помітила, як моя подушка стала мокрою від сліз.

Коли востаннє я дозволяла собі ось так плакати? Здається, це був перший місяць після приїзду сюди. Тоді я майже не виходила з кімнати, і тітонька уперше записала мене до психолога.

У роті стало сухо, а мої очі й ніс опухли. Підійнявшися з ліжка, я вирішила вмитися й випити води. Але, відчинивши двері кімнати, я завмерла на місці.

У коридорі, притулившись до стіни спиною і опустивши голову стояв Панський молодший. У тій же куртці, в якій я бачила його раніше на площі. Мабуть тільки но повернувся.

Він помітив мене, і на долю секунди в його погляді промайнуло співчуття. Чи може мені просто здалося в тьмяному освітленні коридору?

– Щось сталося? Чому ти плакала? – голос молодшого Панського був незвично хрипким, а погляд – пронизливим. Його очі упилися в мене, немов вістря стріли у мішень.

– Нічого, все нормально, – за звичкою відповіла я. Це було моєю стандартною відповіддю на будь-яке подібне питання ось вже два роки.

В ваганні простоявши ще декілька секунд, я опустила очі в підлогу, і, не дочекавшись відповіді, вирішила піти.

– Піду на кухню, – я розраховувала проскочити повз нього, але він перехопив мене за руку і розгорнув до себе обличчям. Притянув до твердих грудей, і, не відчувши опору, притиснув мене до себе, й пригорнув.

Приголомшена, я завмерла, не в змозі поворухнутися.

Я сплю? Чи марю? Панський дійсно обіймає мене?

Напевно варто було відштовхнути його, поставити на місце. Особливо після того, що він сьогодні влаштував, але в мене не було жодних сил противитися цьому.

В якусь мить я відчула на своїй шиї його гаряче дихання. По тілу немов розлився гарячий мед, і це протверезило мене, наче ляпас.

– Мені дуже шкода, – тихо промовив він, і я сіпнулася, вивільняючись з кільця його рук.

– Не варто. Той поцілунок був помилкою. Це більше не повториться, – крижаним тоном вимовила я, відводячи погляд.

Напевно це викликало у Панського почуття дежавю, адже він сам не раз говорив це іншим дівчатам перед розлученням.

Завмерши, хлопець приголомшено втупився у мене, потім стиснув щелепу так, що на його обличчі заграли жовна, і вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима...

Наступного ранку мене розбудив наполегливий дзвінок телефону, який я спершу сплутала з будильником, зі здивуванням виявивши на екрані незнайомий номер.

Так, давно мені не дзвонили так рано, та ще й у мій вихідний. Я добре постаралася, щоб в моєму оточенні не залишилося нікого, з ким в мене були б дружні або хоч би приятельські стосунки.

Хто б це міг бути?

Протерши сонні очі, я прийняла виклик, й приклала телефон до вуха.

– Так? – насторожено запитала я.

– Привіт! Невже я зміг тобі додзвонитися? – в голосі колишнього партнера по гімнастиці не було образи або засудження, тільки щира радість, і від цього мене ще сильніше захлеснула хвиля сорому за те, що я його так довго ігнорувала.

– Привіт! Пробач... Мені був потрібен час, щоб прийти в себе після всього, що сталося. Я не повинна була тебе ігнорувати.

– Нічого, я все розумію, – після невеликої паузи відповів він, – Я чув ти повернулася до тренувань, це правда?

– Наш ректор не уміє відступати, – ухильно відповіла я, а потім додала: – Мені шкода, що тебе усунули від змагань. У спортзалі тебе бракує.