3

Розділ 3

Злата

– Трясця! З тобою усе гаразд? – чути в його голосі занепокоєння замість отрути або байдужості було незвично.

Мабуть він просто не впізнав мене зі спини, інакше неодмінно сказав би яку-небудь гидоту, і вже точно не став би мчати до мене через весь спортзал.

Коли я обернулася, Панський зупинився, і на його обличчі відбилася розгубленість упереміш з досадою.

– Ти? – вже спокійніше запитав він, приховуючи емоції.

– Не переймайся, я теж від цього не в захваті, – пирхнула я, потираючи забите стегно. На щастя, здається обійшлося без серйозних травм. Постраждала тільки моє самолюбство.

– Де Андрій? – в тон йому запитала я, – Я гадала він буде моїм партнером.

– Мабуть не виправдав очікувань тренера, – знизавши плечима відповів він, – Тепер твоя черга. Що ти тут робиш? Я гадав ти закинула тренування.

Прийшла моя черга знизувати плечима.

– В нашого ректора виявилися власні думки з цього приводу.

Згадавши розмову в кабінеті Максима Володимировича, я знову відчула, що закипаю. Кирило теж стиснув губи, виражаючи цим все, що думав з приводу цієї ситуації, але відповісти не встиг.

Незабаром прийшов тренер, й почав пояснювати, що від нас потрібно. Весь цей час ми стояли і косилися один на одного, як на ворогів: він зі звичним презирством, я з відразою.

Скількох дівчат обмацали ці руки? Навіть думати не хочу про те, що нам доведеться постійно торкатися один одного на тренуваннях.

Як взагалі комусь могло в голову прийти, що зробити нас партнерами – гарна ідея? Здається жоден з нас не вірив в те, що ми можемо спрацюватися.

Думаєте ми помилялися? Що спільні тренування розтопили лід між нами, і нарешті змогли зробити те, що два роки не вдавалося тітонці – зблизити нас?

Як би не так.

Здається за наступний тиждень ми з Панським зненавиділи один одного ще сильніше. Кожне тренування супроводжувалося безперервним гарчанням і лайкою.

Врешті-решт це набридло навіть тренерові, і він став лишати нас. Пояснивши нам потрібні рухи і підтримку, недовго постеживши за нами, він йшов, залишаючи нас відпрацьовувати усе це наодинці.

Ні, я не могла заперечувати очевидного. Панському дійсно довірили представляти університет на змаганнях не просто так. Як не образливо це визнавати, він був дійсно гарним. Сильний, гнучкий, спритний… Але його мерзенний характер!

Після місяця перерви я відставала від нього, й Панський не впускав можливості мене в цьому докорити, нарікши, що йому в партнери дісталося незграбне непорозуміння.

У кожному його слові, погляді і жесті проглядало стільки зарозумілості, що мене постійно тягнуло викинути щось, щоб хоч ненадовго стерти самовдоволення з його обличчя.

Так, наприклад, я кілька разів намагалася виконати вправи з акробатики без його підтримки, поки він робив перерву, щоб ковтнути води, або витерти піт вологим рушником. Виходило, звичайно, не завжди, але чого тільки варто було кожного разу спостерігати його щільно стислу щелепу і гнівний погляд – одне задоволення!

Сьогоднішнє тренування нічим не відрізнялося від попередніх. Розминка, повторення старих рухів і вивчення нових. І ось, після декількох спроб при тренерові, ми, як завжди, залишилися одні, готові вчепитися один одному в горлянки.

– Тільки не повбивайте один одного до змагань, – стомлено кинув він наостанок, зачиняючи двері. На його обличчі не було ані натяку на посмішку, як і на наших.

Приступаючи до чергової акробатичної підтримки, я підходжу до нього, і в мить, коли він приймає позу для того, щоб підняти мене, роблю крок назад, а услід за ним – комбінацію з поодиноких трюків. Тиждень тренувань дав свої плоди – у мене нарешті вийшло. І не лише трюки – судячи з погляду Панського, цього разу я його все-таки доконала.

Наблизившись до мене, він виставив руки з боків від мого обличчя, так, щоб я опинилася затиснута між ним і стіною.

– Ну і якого біса ти витворяєш? – рикнув Панський, нависаючи наді мною.

– Я трену... – не встигла я договорити, як раптом його губи з жаром накрили мої. Владно, жорстко, наче він був злий на самого себе за цей порив. Так, що у мене підігнулися коліна і закружилася голова. А потім, так само несподівано, як і поцілував, Панський відірвався від мене, й, не промовивши ні слова, вийшов із спортзалу.

Я осіла на мати, очманіло дивлячись йому услід.

Мої губи все ще горіли від поцілунку, а серце колотало так, наченамагалося зробити потрійне сальто.

І що це тільки що було?

Напевно я перегрілася або вдарилася головою. Ми з Панським хронічно не переварюємо один одного з самого дитинства, з чого б йому красти мій перший поцілунок?

Опустившись на мати, я розкинула руки в сторони, як морська зірка, і тупо втупилася в стелю.

Ні, усьому цьому безумству має бути розумне пояснення. Може він уклав зі своїми дружками яке-небудь мерзенне парі? Чи проспорив комусь?