2

Розділ 2

Злата

Універ був для мене водночас і пеклом, і порятунком.

Після закінчення школи я склала іспити і нарешті розпрощалася з людьми, які бачили в мені лише ту, що втратила батьків в автокатастрофі. Але головне – відтоді я була занадто зайнята навчанням і тренуваннями, щоб жаліти себе.

Єдиною ложкою дьогтю в цій бочці меду була велика кількість дурнів, ну і те, що я ділила групу із Панськими. Втім, останнє – не така вже і проблема, якщо враховувати, що ми з ними навіть не розмовляємо.

Ми були занадто різними, занадто чужими один одному. Насправді в нас не було нічого спільного, окрім ВНЗ і даху над головою.

Панські належали до вищої касти, й вирували у відповідній компанії. Їх оточували найбагатіші і найпопулярніші студенти і студентки нашого універа.

Ними захоплювалися, їм заздрили, дехто був готовий на все, щоб хоч ненадовго наблизитися до них, або просто мріяв бути на їхньому місці.

Я ж була ніким. Невидимкою. Стороннім спостерігачем.

Зі мною не мріяли дружити, мені не намагалися сподобатися. Словом, нічого такого, з чим щодня стикалися мої «брат і сестра». Втім , я від цього не страждала.

Відверто кажучи, мене мало цікавила популярність, як і те, що про мене можуть подумати оточуючі. Не помічають – і гаразд. Аби тільки не викликали проблем. Останнім часом в мене їх і без того вистачало.

Ректор був явно невдоволений тим, що я змінила обов'язковий факультатив, і при будь-якій зручній нагоді намагався умовити мене повернутися. Спочатку м'яко, мабуть побоюючись давити, але тепер… Судячи з усього глава нашого ВНЗ почав втрачати терпіння.

Я не відразу відчула недобре.

Перший час мені здавалося, що я просто втомилася, перестала справлятися з навантаженням, тому оцінки і погіршилися, але з часом почала підозрювати, що мене просто валять з легкої руки нашого ректора.

Наближалися чергові змагання, і йому потрібна була причина, щоб натиснути на мене, змусити повернутися на колишній факультатив, і він її знайшов.

Сидячи в незручному кріслі навпроти його столу, я в цьому тільки переконалася.

– Сподіваюся ви усвідомлюєте, в якому положенні опинилися, Злата? – за фальшивою посмішкою кремезного чоловіка ховався оскал.

Авжеж. Я, як і більшість дівчат, зіткнулася з черговим недорозвиненим представником чоловічої статі, який не знає слова "ні", й готовий на все, у тому числі зіпсувати чиєсь життя, щоб отримати бажане.

– За останній місяць ваш середній бал відчутно погіршився. Якщо ситуація не покращиться, ви втратите стипендію. Втім, якби ви передумали, і погодилися представляти наш університет на змаганнях, думаю ми могли б як-небудь домовитися...

– Максим Володимирович, – з погано прихованим роздратуванням звернулася я до глави нашого університету, – Скажіть чесно, чому ви так тримаєтеся за ідею відправити на змагання саме мене? Моя остання поразка…

– Було лише випадковістю, – відмовив чоловік, – Ви не гірше за мене знаєте, що в усьому університеті немає нікого, хто впорався б з цим завданням краще за вас. Навіть з урахуванням того, що ви закинули тренування на цілий місяць, для вас не складе ніяких труднощів все надолужити. Втім… – він зробив паузу, роздивляючись маятник, що стоїть на столі, – Звісно, ви маєте право відмовитися. Але, боюся, у такому разі ви не зможете розраховувати на мою лояльність, і ми будемо вимушені віддати ваше бюджетне місце іншому студенту.

Я подумки злічила до десяти, стискаючи і розтискавши кулаки під столом, і лаяла ректора останніми словами.

Фактично він позбавив мене вибору, але я не квапилася з відповіддю з чистої упертості. Не хотіла бачити його самовдоволену посмішку завчасно. На ділі ж… Все вже було вирішено.

Звичайно, заощаджень, які залишили мені батьки, вистачало на те, щоб покрити витрати на моє життя, і найімовірніше вистачило б і на навчання, але вони були не нескінченні. До того ж я розуміла, що після пожежі на ремонт квартири і купівлю усього необхідного піде немало грошей. А моєї зарплатні в кав'ярні навряд чи вистачить на життя.

Висіти на шиї тітонькя не збиралася.

– Добре, – врешті-решт видихнула я, ретельно приховуючи роздратування, – Я згодна, але не можу гарантувати перемогу. Перерва була досить великою.

– Що ж, впевнений, ви зробите все, щоб надолужити прогаяне, – в словах ректора читався жирний натяк на те, що поразку мені не пробачать. І, найімовірніше, у разі, якщо я не виправдаю надій, мені з легкістю організують не лише втрату стипендії, а й відрахування.

– Зрозуміло, – з фальшивою посмішкою прошипіла я, пропалюючи чоловіка крижаним поглядом, – Я можу йти?

– Йдіть, Панська, – із задоволеною посмішкою відмахнувся він, – Я радий, що ви вчинили розсудливо. Нашому університету дуже потрібні успіхи на прийдешніх змаганнях. Не підведіть нас.

Досягнувши бажаного, ректор більше не бачив причин в тому, щоб мене затримувати, а мені кортіло скоріше втекти з його кабінету. Тим паче, що от-от повинна була початися чергова лекція.

По дорозі в сусідній корпус я уявляла, з якою насолодою ляснула б цю людину, що з якоїсь безглуздої причини займає пост ректора. Знайти б на цю сволоту управу…