39. Софія. Зізнання

Коли Макс сказав ці слова про “третього зайвого”, я зі здивуванням поглянула на нього. Це не було схоже на Макса, завжди спокійного, врівноваженого, з почуттям гумору. Невже я так довго його не бачила. що забула, який він? Чи він за цей час встиг змінитися? 

Але й Михайлоо поводився не краще, просто від нього я очікувала чогось такого, знаючи його вдачу. А від Макса — зовсім ні. 

— А може третій зайвий тут ти? — Михайло поглянув на Макса. — Не було від тебе ні слуху ні духу, а тут обʼявився і… що? Чого ти хочеш від Софії?

 — Хлопці, не треба сваритися, — сказала я, сподіваючись все ж примирити їх. — Тут ніхто не зайвий! 

— А я не проти  відповісти на його питання, — Макс раптом взяв мене за руку і зазирнув мені в очі. — Софіє, я тут, бо без тебе все стало якось не так. Я не розумів, наскільки ти мені важлива, аж поки ти не поїхала. Я приїхав за тобою. Бо ти мені подобаєшся. Завжди подобалась. 

Михайло в цю мить нічого не сказав, тільки теж поглянув на мене.

 — Ти теж мені завжди подобався, — зізналась я. відчуваючи, що червонію. — Це так несподівано, аж здається, що я сплю і все мені сниться…

— Знайомство, на цьому, думаю, закінчилось, — Михайло встав з-за столу і кинув на столик гроші. — Ну, розважайтесь.  

 — Може, ще посидиш з нами? — запитала я його. 

— Ні, не посиджу, — він розвернувся до виходу. — Не запізнюйся додому, Софіє, — на цих словах він пішов з ресторану. 

Я поглянула на Макса:

 — Не звертай уваги, він іноді може здатися таким… занадто різким. Але насправді Михайло хороший…

— Здається, він на тебе запав, — відповів Макс дещо похмуро. 

 — З чого ти взяв? Ми просто як брат і сестра, хоч і не рідні по крові, — спробувала заперечити я. 

— Ти що, не бачила, як він психонув? Взагалі не схоже на братерсько-сестринські стосунки, — Макс похитав головою. — Але мені все одно, що він там собі думає. Головне, що ти його як чоловіка не сприймаєш. 

 — А за кого я його сприймаю, за дівчину чи що? — я усміхнулась, сподіваючись згладити незручність, що запанувала в цю мить поміж нами. 

— За родича ж ніби? Ти ж сама сказала, що ви просто брат і сестра для тебе. Якщо це так, то я взагалі не буду паритись щодо нього. 

 — А, ну так, за родича… — я згадала наше купання в річці, і як мені хотілося, щоб Михайло мене поцілував. і відчула, як моє серце забилося швидше. Чорт, я не сприймаю Михайла, як родича, вірніше. намагаюся сприймати, але виходить не дуже… Ніби саме моє тіло бунтує проти здорового глузду… — Ми з ним дуже подружилися останнім часом. Мабуть, він переживає за мене, боїться, що ти можеш мене образити і все таке…

— Але постав його на місце. Бо оці вибрики виглядають по-дурному, раз ти його за чоловіка не сприймаєш. Поговори з ним, добре? 

 — Так, поговорю, — чомусь мій настрій на романтичну зустріч з Максом зник, і я не могла приховати розчарування. Він ніби тиснув на мене, намагався за мене вирішувати, що мені робити. І мені страшенно хотілося поставити його на місце, сказати, що я зроблю все, що вважаю за потрібне, і водночас мені не хотілося сваритися. бо це ж Макс. бо був такий хороший день… поки не стався цей конфлікт, який усе зіпсував, і тепер я відчувала досаду. як дитина, якій дали смачне морозиво. а воно несподівано випало в неї з рук прямо на гарненькі біленькі черевички.  — Знаєш, я щось втомилася сьогодні. та  ти, мабуть , теж, з дороги, може я поїду додому, а завтра ми ще кудись сходимо?  — несподівано вирвалось у мене. 

— Добре, як скажеш, — відповів Макс, кивнувши, хоча на його обличчі промайнуло здивування. — Я засмутив тебе? Пробач, якщо так. Але я не хочу непорозумінь і ревнощів. Тому і хотів, щоб ти поговорила з ним. 

 — Ні, все нормально. Я вважаю, що завжди треба казати те, що думаєш, бо замовчування тільки ще більше ускладнює все. Дякую тобі… за ті слова… вони мене дуже схвилювали… те, що я тобі подобаюсь… Я хотіла сама тобі зізнатися, але ти випередив мене…