37. Софія. "Це правда ти..."

Коли я чекала Михайла під кабінетом лікаря, мені на телефон прийшло повідомлення від Макса. Він писав: 

"Привіт, я вже підʼїжджаю до Києва. Зустрічаємось, як і домовились, після твоїх пар? Даси адресу?"

“Так, зараз скину геолокацію, буду чекати біля входу в універ. Ти де будеш жити?”

"Батьки домовились з якоюсь своєю подругою, в неї є порожня однокімнатна квартира, вони її орендуватимуть. Тоді скоро зустрінемось."

“Так, буду чекати з нетерпінням”, — написала я, підняла голову і побачила Михайла, який стояв зовсім поруч. 

 — Ой, не чула, як ти підійшов… — знітилась я. 

— Не став відволікати тебе від такого важливого листування, — він був ледь насуплений і взагалі виглядав напруженим. 

 — Макс написав, він уже під’їздить до Києва, — сказала я. — А як пройшла  розмова з лікарем? Коли випишуть твою маму?

— Нормально все, все за планом. Ще трохи побуде, зроблять аналізи і випишуть. А потім я зʼїду від вас. 

Мені стало сумно від думки, що ми не будемо більше жити під одним дахом. Чому він вирішив переїхати? Чи тільки для того, щоб підтримати маму?Чи ще й через мене? 

 — Ти розгнівався на мене? — запитала я, дивлячись йому в очі. — Тому хочеш переїхати? 

— Ні, з чого ти взяла? — він відвів погляд. 

 — Через Макса, — я зітхнула.  — Мені буде тебе не вистачати поряд, — додала. дивлячись йому у вічі. 

— То твій вибір, твій хлопець, але справа дійсно не в цьому, — Михайло не відвів погляд. — Маму випишуть, я матиму бути з нею.

 — Зрозуміло, — я сховала телефон і встала зі стільця. — Тоді поїхали в універ? 

— Так, поїхали, — він кивнув.

Ми вийшли з лікарні, сіли на мотоцикл і швидко дісталися університету. Коли я вже встала і повернула Михайлу шолом, то спитала:

 — Ти прийдеш після пар? Я тебе познайомлю з Максом. 

— Так, — він кивнув. — Тут зустрічаємось, як зазвичай?

 — Ага, — я усміхнулась. — Дякую тобі…

— Ніби є за що дякувати, — він знизав плечима. — Ходімо, пара зараз почнеться….

***

Час на парах тягнувся для мене так повільно, що здавалося. мій годинник зупинився, і я час від часу діставала мобільний. щоб глянути, котра година. Але зрештою пролунав дзвінок з останньої пари і я. трохи хвилюючись, пішла до виходу. 

Коли опинилася на подвір’ї, одразу побачила Макса. Він усміхнувся і підійшов до мене, щойно підійшов, раптом обійняв, пригорнувши до грудей. Це була мить, якої я так довго чекала, про яку завжди мріяла… Мене не полишало відчуття нереальності. ніби це все тільки сон або ж моя фантазія…

— Це правда ти… — прошепотів на вухо.

 — Так,  — я відчула, як моє серце забилося швидко-швидко. — А що, я змінилася? — запитала, вдивляючись в його обличчя. 

— Ніби подорослішала, — він кивнув. — І така гарна… 

 — Дякую… А ти зовсім не змінився, — я усміхнулась.  — Якби ти знав, як я скучила за тобою! 

— Тепер я буду поруч, — він торкнувся долонею моєї щоки. 

 — Мені стільки треба тобі розповісти… Але спершу я хотіла тебе познайомити зі своїм зведеним братом, — я озирнулася, шукаючи поглядом серед інших студентів Михайла. 

— Напевно, це він зараз дивиться на нас так, ніби хоче прибити?

 — А, так. це він, — я теж якраз побачила Михайла і помахала йому рукою. Він підійшов до нас, повільно, ніби нехотя, і виглядав якимось невдоволеним…