36. Михайло. "Обов'язково будемо щасливі"

Це було якось хвилююче. Я раніше ніколи до мами нікого не приводив. Ну, до батьків взагалі не приводив, але зараз все було ще більш особливо. І хоч я розумів, що Софія це зробила просто з ввічливості, і що це нічого не означає, ну, нічого особливого. 

— Так, ми обовʼязково будемо, — я торкнувся долоні Софії. І відчув, ніби мене вдарив легенький електричний струм. Це було як в тих тупих фільмах, ніколи не думав, що зі мною може трапитись щось подібне. Але ось Софія тут і моє серце збивається з ритму від одного дотику до неї… 

Вона стиснула мою долоню в своїй, поглянула на мене і усміхнулась, і це було так приємно. 

— А з татом ти Софію вже познайомив? — поцікавилась мама. 

— Еее… Так, вони знайомі. Ну, ніби він нормально її сприйняв, — сказав я швидко. 

— Це добре, — вона кивнула. — Я не хочу, щоб ти злився на тата через мене…

— Але він все одно неправий, — я підтис губи. Так, при Софії я б не хотів цієї розмови, але вже вийшло, як вийшло. — Не можу я не злитися…

— Вже нічого не вийде відмотати назад, лишається примиритися, — вона зітхнула. — Але краще не говорити про сумне. Ти  навчання не закинув? Не хотілося б, щоб у тебе були проблеми…

— Ні, все нормально, я навіть більше ходжу в універ, ніж раніше, — я усміхнувся. — Взагалі не пропускав останні тижні, — це була правда, все тому що там була Софія. Тому що ми разом їздили в універ і з нього. — Я от Софію підводжу на мотоциклі, вона доведе, що я ходжу. 

— Так, ми разом їздимо, все гаразд, — Софія усміхнулась. 

— Це чудово, — мама виглядала задоволеною. — Хочеться вже швидше повернутись додому. Буду просити лікаря виписати мене. 

— Я тоді, певно, знову переїду до тебе, хоча б на деякий час, — сказав я. Я так і планував зробити від початку. Так, тоді ще не думав, що мені так подобатиметься Софія і що мені буде хотітись знаходитись поруч, але все ж мамине здоровʼя на першому місці.

 — Та не обов’язково, — вона похитала головою. — Роби так, як тобі зручно, я вже заспокоїлась і зможу жити сама. Все ж час найкращий лікар…

— Ні, я буду переживати. Принаймні спочатку. А там побачимо, — додав я. — Добре, я тоді піду запитаю лікаря щодо цього теж. Якщо ти вже відчуваєш, що готова, думаю, він піде назустріч…

***

Коли я зайшов до кабінету лікаря, то одразу запитав його про те, що мене хвилювало. Мені вже він казав, що якраз десь в цей період можна буде це зробити, тож я був оптимістично налаштований.

— Так, у вашої мами значне покращення, думаю. до кінця цього тижня ми ще поспостерігаємо, а на наступному тижні вона може поїхати додому. 

— Це добре, — я усміхнувся. — Дякую вам. Радий, що є покращення. Мені по розмові теж здалось, що їй краще. А на канікулах я все ж спробую поїхати з нею до якогось готелю в Карпатах, щоб вона там відпочила. 

 — Так, це гарна ідея, зміна обстановки піде їй на користь, — кивнув лікар. —  Звісно, ваша мама ще продовжуватиме пити антидепресанти,  тому простежте, щоб вона не перестала їх приймати, бо часто буває, що відчувши покращення, люди занадто рано відміняють ліки, і хвороба повертається…

— Ми будемо дотримуватись всіх ваших рекомендацій, я прослідкую, щоб вона приймала ліки, обовʼязково, — сказав я серйозно. 

Коли вже вийшов з кабінету, побачив, що Софія відвернута від кабінету і щось дивиться в телефоні. Це ж сьогодні в неї зустріч з тим пацаном, в якого вона закохана… 

Я тихо пішов до неї, так, щоб вона не почула…