35. Софія. "Вдай мою дівчину"

Михайло чомусь був не такий як завжди, якийсь нервовий. І так розпитував про Макса, ніби інших тем для розмови взагалі не існувало. 

— Ти хвилюєшся, чи він не образить мене? — запитала я. — Можеш прийти теж, я вас познайомлю, ти побачиш, що Макс хороший. 

— Добре, хай буде так, — він кивнув. Все одно був мовчазнішим, ніж зазвичай.

 — До речі, ми ж колись вже говорили про це, і тоді ти погодився поговорити з ним і дізнатися, що він до мене відчуває, — згадала я. 

— Так, було таке, — він знову кивнув. — Раз погодився, значить поговорю. 

 — Супер, я знала, що ти найкращий! — я засміялась і чмокнула його в щоку. 

— Ага, найкращий… брат, — буркнув він. 

 — Брат, про якого можна тільки мріяти! Я навіть трохи заздрю твоїй дівчині, — сказала я з усмішкою. 

— У мене немає дівчини, то кому ти заздриш? — він закотив очі.

 — Але ж рано чи пізно вона з’явиться, і, певно, я буду тебе ревнувати… Бо тоді ти будеш її катати на мотоциклі і водити на побачення…

— Я теж буду ревнувати, коли ти зійдешся з ним, — Михайло зазирнув мені в очі.

 — Ну, я поки не зійшлася… І не впевнена на сто відсотків, що мені це треба, — я відчула, що моє серце забилося швидше. — Може, це взагалі була дитяча закоханість? А зараз, коли ми знову зустрінемось, я розчаруюсь, бо він не такий, яким я його собі уявляла…

— Ну, розберешся, коли його побачиш. Думаю, все так чи інакше стане на свої місця, — додав він замислено.

 — Я теж так думаю. Добре, що я можу з тобою про все поговорити, — я взяла його руку в свою. — Коли ми тільки переїхали, я почувалася такою самотньою саме через те, що всі мої друзі лишилися в Полтаві, і мені не було з ким поговорити, звісно, ми листувалися з Мілою, іншими дівчатами, але все одно це спілкування було не таким, як тоді, коли сидиш поруч і дивишся очі в очі… Зараз з тобою мені дуже легко… Сподіваюся, що й тобі зі мною теж…

— Так, мені також, — кивнув Михайло, трохи стиснувши мою руку в своїй і облизнувши губи. 

 — Сьогодні на річці, коли ти підтримував мене, мені було так добре, — я зазирнула йому в очі.  — Я почувалася захищеною…

— Мені теж було добре на річці, — він сковтнув слину. — Мені подобається, коли ти зі мною поруч.

 — Я завжди буду поруч, коли тобі буде це потрібно… Пам’ятаєш, ми хотіли піти провідати твою маму і сказати, що ми зустрічаємось? Ну, щоб підтримати її…

— Ти не передумала? — перепитав він. — Тепер, коли до тебе їде той Макс і все таке, це вже не так абстрактно, як раніше… 

 — Ні, я не передумала, хочу допомогти твоїй мамі швидше одужати. А Максу не обов’язково говорити, правда? 

— Так, не обовʼязково, — він кивнув. — Добре, тоді можемо піти прямо завтра. До того, як ти з Максом зустрічатимешся. О котрій ви зустрічаєтесь? Чи ми не встигнемо? Ще ж пари… 

 — О п’ятнадцятій я сказала. але в мене завтра немає перших двох пар, тож можна вранці з’їздити в лікарню, якщо, звісно, тобі зручно!

— Добре, давай зранку, мені зручно, — Михайло знову кивнув. 

 — Тоді можна о дев’ятій десь вийти, чи о пів на дев’яту, а потім з лікарні поїдемо до універу…

***

Наступного ранку ми зібралися ніби на пари. як завжди. Але коли сіли на мотоцикл, поїхали не в бік універу, а до клініки, де лікувалася мама Михайла. Я відчувала хвилювання — як вона мене зустріне, чи не стане їй гірше? 

Коли ми увійшли до палати, то побачили, що його мама здивовано дивиться на нас. Точніше, на мене.

— Мамо, привіт, памʼятаєш, я казав тобі, що мені подобається одна дівчина? Це вона, Софія.

 — Так, пам’ятаю, — вона усміхнулась. — Рада познайомитись, Софіє.

Я думала, що побачу бліду, заплакану, виснажену жінку, але, схоже, лікування допомагало, і мама Михайла виглядала спокійною. Лише легкі тіні під очима і трохи сумна усмішка показували, що зовсім недавно вона перебувала в глибокій депресії. 

 — Ви з Михайлом разом навчаєтесь? — запитала вона. — Ти теж майбутня юристка?

 — Так, але я на два курси молодша, — відповіла я. 

 — Що ж. я дуже рада, що мій син нарешті зустрів таку милу дівчину. — сказала вона трохи схвильовано. — Сподіваюся. ви будете щасливі разом…