34. Михайло. Розмова в саду

Я страшенно, до чортиків ревнував. Ніколи в житті не відчував подібного, бляха! Щойно прийняв душ, хотілось все ламати і бити, невиплеснута агресія дуже хотіла вирватись на волю. 

Але Софія кохала довбаного Макса, а хто я такий? Я просто її зведений брат. Вона просто була милою зі мною через це. Вирішила налагодити стосунки… Доналагоджувалась… 

І я не знав, що з цим робити. 

Саме в цю мить мені написав Тьома.

"Привіт, що ти там, сьогодні будеш на трасі? Не забув про перегони?"

Я, чесно кажучи, забув. Про все нахрін забув через Софію…

Але випустити пару мало бути корисно. 

"Так, буду", — відповів коротко.

“Софію візьмеш?” — запитав друг.

Я не знав, що йому сказати. Я хотів би взяти її. І вона може б навіть погодилась. Але який сенс? Якщо вона кохає того придурка, якого я навіть в очі не бачив? 

"Хз", — відповів коротко і закрив наше листування. 

Але все ж мене трохи попустило. Не знаю, що допомогло, може душ. Я вийшов вниз і побачив батька з Тетяною.

 — Як минуло ваше побачення?  — поцікавився батько.  — Куди ви їздили? 

— Поїли, потім покупались, — я знизав плечима. Хотів виглядати якомога більш нейтрально. 

 — Побачення? — здивувалась Тетяна. — У тебе є дівчина?

 — Він із Софією їздив. — усміхнувся батько. 

— Та це так, нічого не значить, — я знову знизав плечима. — Ми як друзі ходили скоріше. 

Саме в цю мить я побачив Софію в дверях. Вона запитально глянула на мене:

 — Ти кудись їдеш?

— Ні, з чого ти взяла? Просто спустився. А ти що, йдеш? — повернув їй питання.

 — Хотіла подихати свіжим повітрям у саду, — відповіла вона. 

— А, ясно, — я кивнув. Аж полегшення відчув. Чомусь подумав, що раптом піде десь типу говорити з тим гадом по телефону, щоб я не чув. З іншого боку, нащо їй це робити… 

— Ну, якщо тільки в саду. А так кудись сама не йди, вже пізно, — сказав батько.

 — Так, я тут погуляю, бо в кімнаті якось душно, — вона усміхнулась і рушила до виходу. 

— Піду з тобою, — сказав, догнавши її вже в дверях. Чомусь не хотілось залишати її саму. Не хотілось, щоб вона йому дзвонила… — Якщо ти не проти, — додав тут же. — Чи ти збиралась дзвонити своєму Максу? — все ж, я запитав це. Бляха, не треба було.

 — Та ні, він завтра мене зустріне після пар, а до того ми не збиралися розмовляти, — вона ледь хитнула головою і трохи знічено додала. — Може, він ще й не захоче зі мною зустрічатися…

— Навіщо він тоді тобі дзвонив? — запитав я дещо роздратовано. Було як день ясно, що він хоче з нею зустрітись. Вона цього реально не бачила, чи дражнила мене?... 

 — Ну, він може хотів, щоб ми просто побачились, як друзі… Поговорили про різні дрібниці… А я зі своїми почуттями буду зовсім не в тему…

— Ну, може, — буркнув я. Мені хотілось, щоб так і було, але шосте чуття підказувало, що все було зовсім інакше. — І давно ти його кохаєш? — це вже був прояв мазохізму, здається. 

 — З одинадцятого класу, — зізналась вона. — Але тоді я не наважувалася йому розповісти. А тепер вирішила, що не хочу більше чекати. Якщо Міла не обманює і він дійсно перевівся до Києва заради мене… То нам принаймні треба поворити про наше майбутнє. 

— Так, певно, — я кивнув. Було боляче це чути, але що я ще очікував? Вона з ним майбутнє вже планує… Бляха. Не зірватись, тільки не зірватись.

Я стис руки в кулаки в кишені. І поглянув на Софію. Цікаво, вона зовсім нічого не помічає, чи таки знущається…