33. Софія. Невчасний дзвінок

Коли я практично опинилась у його обіймах, мені здалося. що я от-от втрачу свідомість від хвилювання. Я прошепотіла якісь слова вибачення, не зводячи погляду з Михайла.

Він теж дивився на мене, мені здалося, його погляд потемнішав, а його губи розтулились.

І цієї миті почувся телефонний дзвінок. Я зробила крок назад, відчуваючи розчарування, що ця мить нічим не закінчилась. Вийшла з води. дістала з сумочки телефон, і побачила, що мені телефонує Макс! Я ледь не впустила мобільник, таким несподіваим був цей дзвінок. 

Але все ж відповіла:

 — Алло, привіт, Максе! Як у тебе справи?

— Привіт, такий радий чути твій голос… У мене все супер. Я завтра буду в Києві.

 — Клас, ти вже переводишся сюди?  — я відчула. як серце знову забилося швидко-швидко. 

— Так, вже оформив всі документи. Нарешті все вийшло. Я дуже чекав цієї миті, — сказав він неголосно.

В цю мить я мигцем поглянула на Михайла і помітила, що він підтис губи і ледь стис долоні в кулаки. 

 — Дуже рада буду з тобою побачитись, — сказала я, відчуваючи себе трохи винною перед Михайлом. 

— Я теж, скажеш, о котрій ти завершуєш в універі, я тебе зустріну, — відповів Макс.

 — Завтра буду вільна о п’ятнадцятій, — відповіла я.  — Можна кудись сходити разом. 

— Супер, тоді так і зробимо. До зустрічі, Софіє, чекаю з нетерпінням… 

Я сховала телефон назад до сумочки і поглянула на Михайла. 

 — Це Макс, він завтра приїздить…

— Той, з твого міста? — уточнив Михайло, так само насупившись.

 — Так, він переводиться в Київ, — я взяла свої речі і озирнулася в пошуках місця, де можна переодягнутись. — Я піду туди, там високі кущі, переодягнусь і принесу тобі футболку…

— Добре, — буркнув він, відводячи погляд, і сам пішов до своїх штанів.

Я заховалася за високими гілками верболозу і швидко переодягнулася в сухий одяг, а потім повернулась до Михайла. 

 — Ось, дякую, — сказала, простягаючи йому футболку. 

— Ага, — він кивнув і натягнув мокру футболку на себе. Мокра вона дуже сильно облягала його тіло і була напівпрозора. 

Я мимоволі облизнула губи. 

 — Не холодно буде так їхати? — запитала тихо, хоча поруч нікого не було, хто міг би нас почути. 

— Нормально, нам не дуже довго їхати, та і зараз ще тепло, — він дивився на мої губи, я прямо відчувала цей його погляд. — Ходімо до мотоциклу. 

 — Так, — я кивнула, і сіла на мотоцикл, обіймаючи його за талію. Волога футболка холодила руки, але моє обличчя чомусь пашіло.  — Поїхали додому? 

— Так, додому, — відповів Михайло, я відчувала, як важко він дихає, і мені хотілося сказати йому щось хороше, я подумала, що він розсердився через Макса…

 — Це було дуже гарне побачення, — сказала я. — Може, з’їздимо кудись ще, ну, на вихідних, наприклад? 

— А як же твій Макс? — хмикнув він, не обертаючись до мене. — Чи ти його вже розлюбила?

 — Ні, думаю, не розлюбила, — сказала я. — Але ж це зовсім інше…

Михайло не відповів, тільки завів мотоцикл і ми поїхали з пляжу. 

Всю дорогу ми обоє мовчали. Але коли зупинились біля нашого будинку, я спитала:

 — Ти розсердився на мене через приїзд Макса? 

— Ну, це ж він їде, а не ти до нього, певно, мені немає за що злитись. Поки що. Та і взагалі. Забий, — він зліз з мотоцикла. 

 — Моє ставлення до тебе не зміниться, — продовжила я. — Ти завжди будеш важливим для мене…

— Ага, точно, — він кивнув. — Я ж сказав, мені пофіг. Ходімо. Я хочу переодягнутися.

Ми увійшли до будинку і поки підіймалися сходами, я згадувала ту мить на пляжі, коли наші тілда були так близько… Якби не несподіваний дзвінок Макса, що могло б трапитись? Раптом Михайло поцілував би мене?... Від цієї думки стало якось так солодко і хвилююче на душі…

Коли я практично опинилась у його обіймах, мені здалося. що я от-от втрачу свідомість від хвилювання. Я прошепотіла якісь слова вибачення, не зводячи погляду з Михайла.

Він теж дивився на мене, мені здалося, його погляд потемнішав, а його губи розтулились.

І цієї миті почувся телефонний дзвінок. Я зробила крок назад, відчуваючи розчарування, що ця мить нічим не закінчилась. Вийшла з води. дістала з сумочки телефон, і побачила, що мені телефонує Макс! Я ледь не впустила мобільник, таким несподіваим був цей дзвінок. 

Але все ж відповіла:

 — Алло, привіт, Максе! Як у тебе справи?

— Привіт, такий радий чути твій голос… У мене все супер. Я завтра буду в Києві.

 — Клас, ти вже переводишся сюди?  — я відчула. як серце знову забилося швидко-швидко. 

— Так, вже оформив всі документи. Нарешті все вийшло. Я дуже чекав цієї миті, — сказав він неголосно.