31. Михайло. Спонтанне купання

— Мабуть, тобі варто його пробачити… Людина не обирає, в кого закохуватись. Якби він продовжував жити з твоєю матір’ю, а кохав іншу жінку — це було б зрадою. А так принаймні він був чесним, хоч і завдав твоїй мамі болю… Може, з часом вона теж з кимось познайомиться? І це допоможе забути твого батька…

— Як вона познайомиться… Ти не бачила, в якому вона стані, — я зітхнув. — І я не знаю, якою вона буде, коли вийде з лікарні, коли зійде з таблеток. 

Софія теж зітхнула. 

 — Життя таке несправедливе, — я побачив на її очах сльози. — Ми не можемо не завдавати болю іншим людям. От я сьогодні завдала болю Кості, я погана людина…

— Ти чого… — я аж трохи розгубився і торкнувся долонею її руки. — Ти не погана людина… 

 — Я поводилася неправильно з самого початку, мені не треба було давати йому надію, — вона нахилила голову. — І тепер мене мучить совість…

— Ну, ти ж не казала, що ви прямо будете парою чи що, ви просто сходили в кіно. Ти ж тоді не знала, що буде далі, так? 

 — Так, я не знала, але він, певно, зрозумів це інакше, подумав, що я згодна на серйозні стосунки. Отже, наші очікування таким чином грають з нами погані жарти… Ми думаємо, що знаємо, що в голові в іншої людини, а в неї якісь зовсім інші наміри…

— Тоді тобі немає в чому себе звинувачувати, — я торкнувся долонею її плеча і зазирнув їй в очі. — Ти взагалі хороша, — додав тихіше.

 — Я не думаю про наслідки того чи іншого вчинку, недалекоглядна, — зізналась вона. — Часто дію на емоціях, а потім шкодую… Треба бути більш обачною, бо колись це може нашкодити мені…

— Ну, але свої емоції теж не можна зовсім ігнорувати. Якщо тримати все в собі, потім може бути тільки гірше.  

 — Мабуть, потрібна якась “золота середина”, — вона усміхнулась. — Ось ти достатньо продумуєш свої вчинки, але іноді і емоціям піддаєшся… Треба брати з тебе приклад. 

— Це так, — я кивнув. Особливо я піддавався емоціям, коли ревнував Софію. Але про це я казати вголос не став…

***

Коли ми вже посиділи в ресторані і все зʼїли, настав час прогулянки. Я вирішив відвезти Софію на набережну і там з нею погуляти. Ми приїхали доволі швидко і пішли до води. 

— Блін, захотілось покупатись… — сказав я, озираючись. Людей зараз на березі вже не було, принаймні, в цьому місці. Це був "дикий пляж".

 — То покупайся, а я посторожу мотоцикл, — Софія усміхнулась. 

— Та нащо його стерегти. Його он видно, — я кивнув на мотик, який був не так вже й далеко. — З води теж буде видно, — я почав стягувати з себе футболку. 

 — Шкода, що я не взяла купальник, — протягнула Софія. 

— Зараз тепло, то все швидко висохне… Може, так залізеш? Хочеш, я дам тобі свою футболку, якщо соромишся. Хай мокне, — я сковтнув слину. Навряд вона погодиться, але…

 — А як ти тоді без футболки поїдеш, можеш застудитися…

— Нормально. Посушимо трохи, на вулиці така спека. Посиджу трохи без футболки, не проблема, — запевнив її я. Серце забилось частіше. Невже вона дійсно погодиться? Я на таке не сподівався… 

 — Ну, тоді добре. — кивнула вона. — Давай. 

— Я тоді відвернусь, перевдягайся, — я простягнув їй футболку і одразу відвернувся. Серце забилось дуже швидко. Бляха… Вона дійсно це зробить. Прямо зараз… 

 — Все, можеш повертатися. — сказала Софія через деякий час. Моя футболка була на ній як міні-сукня, доходячи до середини стегон.  — О, вода дуже тепла. — вона занурила ноги і почала хлюпатися на мілководді. 

— Клас, — я усміхнувся і зняв з себе штани, відкинув їх на кущ а потім і сам пішов до води. Коли дійшов, то помітив, що Софія спостерігає за мною. Зустрівшись зі мною поглядом, вона тут же відвернулась і пішла глибше у воду…