30. Михайло. Майже побачення

Це був неочікуваний поворот. Я навіть не думав таке пропонувати Софії, не те що… А вона сама запропонувала. Знала б, як мучить мене цим… Я ж не можу від такого відмовитись. Але всі думки про те, що можна буде зробити під виглядом парочки, що прикидається. Я зможу торкатись її і не викликати підозр. А ще в голову прийшла скажена ідея про поцілунок… Якийсь раптовий. Для “доказу”. Хоча не факт що вона мене не прибʼє, якщо я таке викину. 

— Може, ти хочеш якийсь коктейль, чи просеко? Мені пити не можна, я ж на мотику. 

— Можна якийсь не дуже міцний коктейль, — вона усміхнулась.  — Що б ти порадив? 

— Зараз дуже спекотно, тож “Апероль”, або “Мохіто”. “Апероль” більш з цитрусом, а “Мохіто” мʼятний, але теж з лимоном. Освіжають обидва. Я б бахнув джин-тонік, але це міцнувато для тебе.

 — Давай “Апероль”! — сказала Софія. — Люблю все цитрусове. 

— Тоді візьму тобі алкольний, а собі безалкогольний, — я усміхнувся. Підійшов офіціант, я замовив йому аперолі. — Також тут дуже смачне “Салата ді маре”, типу салат з морепродуктами. До речі, апероль дуже люблять в Італії, там його роблять дуже смачно. У них же дуже спекотно влітку, ще спекотніше, ніж у нас. І всі його пʼють.

 — Завжди мріяла побувати в Італії, і морепродукти теж люблю, тож з задоволенням спробую цей салат, — відповіла вона. 

— Ну, і ще замовимо пасту, певно. Бо салатом тільки не наїстись. Можна також з морепродуктами, вона тут смачна, щоб не мішати рибу і мʼясо, — запропонував я. 

 — Добре, давай пасту, — Софія кивнула. — Мені дуже тут подобається. 

— Тут ще піаніст приходить в деякі вечори, — сказав я. — Ну, раніше приходив. А зараз не знаю, — я зітхнув. — Хоча сьогодні пʼятниця. Може і сьогодні прийде. Любиш живу музику? Правда, він грає старі закордонні хіти. 

 — Так, я таке люблю. Мені подобаються пісні молодості моєї мами, ми часто їх слухали разом…

Нам принесли спочатку коктейлі, а їжа ще не була готова. Також принесли комплімент від шефа — хлібні довгі італійські палички, як сухарики. До них йшла оливкова олія і сіль. 

— Це традиційна закуска, — сказав я. — Взагалі вважається типу для бідних. Ну, так само як і фондю у Франції — це вважалась страва пастухів. А потім стала національною стравою Франції, за якою її впізнають за кордоном краще, ніж за жабячими лапками.

 — Цікаво, я й не знала, що фондю — це страва пастухів, думала, що це вишукана закуска….

— Просто у них в лугах були тільки кози і корови, ну і робили сир. І хліб до нього, бідніше їжу важко було придумати. От овочі і фрукти були так само доступні більш-менш. Риба дорожча. Але якщо самі ловлять, то нормально. Там риби багато було, в Італії. Не дарма морепродуктів там багато їдять. 

 — Ти так багато знаєш про Італію, — здивувалась вона. — Часто там буваєш?

— Відпочивав з батьками там декілька разів, — я зітхнув. — Ну, коли вони ще були разом. Мама теж любить Італію. Чи любила, не знаю… Зараз вона до всього байдужа.

 — Дуже шкода… Сподіваюся, їй скоро стане краще, — Софія посумнішала. — Моя мама після розлучення з татом теж довгенько сумувала, але все ж потім це минуло. 

— А твій батько з тобою ніяк не контактує? — запитав я. — Вони давно розійшлись? 

 — Коли мені було десять років. Він намагався налагодити стосунки, але я образилась на нього і не йшла на контакт. Мабуть, це неправильно… Треба написати йому, що я вже не ображаюся, все ж мама дуже щаслива з твоїм батьком, тому тепер немає підстав мені злитися на батька. Як кажуть, все на краще…

— Я все ж ще трохи злюсь на свого батька за все це. Не стільки на твою матір.  Хоча думав, що буду більше злитись саме на неї, — зізнався я…