29. Софія. "Вдамо, що у нас стосунки..."

Коли ми вийшли з будинку, я тихо сказала:

 — Схоже, твій батько дійсно подумав, що у нас побачення! Мабуть, він шокований! 

— Та якось пофіг, — буркнув Михайло. — Ти ж мені не родичка, то яка різниця?

 — Справді, ніякої різниці, — я усміхнулась. 

Чомусь мене переповнювало приємне хвилювання, я почувалася як дитина. що з нетерпінням чекає Різдва, щоб дізнатися, який подарунок чекає на неї під ялинкою.  Коли я ходила в кіно з Костею, то такого відчуття в мене не було. Дивно…

— Тоді пішли. Зараз покатаємось, потім поїмо, — нагадав план Михайло. — А в кінці погуляємо. 

 — Добре, — кивнула я. 

Одягнула шолом, сіла позаду Михайла і вже звично обхопила руками його талію. Але цього разу від доторку до нього по моєму тілу побігли мурашки. Цікаво, чи Михайло відчуває те ж саме? 

— Коли ми так близько, у тебе теж виникає якесь дивне відчуття? — запитала я, перш ніж він завів мотоцикл.

Так як ми були дуже близько, я прямо відчула, як його серце забилось частіше.

— Ага, — відповів він неголосно, не обертаючись до мене. — Ну, не те щоб прямо дивне… 

 — Може то через слова твого батька про побачення? — припустила я. 

— Можливо, — він кивнув. — Треба поїхати звідси, а то не здивуюсь, якщо вони вирячаються на нас з вікна. 

 — Тоді поїхали, — сказала я, і мотоцикл рушив з місця. 

Це було так круто — вітер в обличчя,  передвечірня прохолода, що приємно освіжала, і тепле міцне тіло Михайла, до якого я притиснулась. Спіймала себе на думці, що хотіла б, щоб ця поїздка тривала і тривала, не закінчуючись якомога довше…

Та зрештою він усе ж спинив мотоцикл біля якогось ресторанчика. 

 — А що це за місце? — запитала я. — Ніколи тут не була! 

— Моя мати дуже любила цю піцерію. Вони з батьком тут часто бували, — він зітхнув. — Ще тоді, коли він не був багатий. 

Ми увійшли до ресторану і сіли за столик, і тут я наважилася запитати:

 — До речі, як здоров’я твоєї мами, я забула спитати, — мені стало соромно через свою неуважність. —  Її вже виписали з лікарні? 

— Мають виписати в понеділок. Мали раніше, але щось лікарю не сподобалась її апатія останні дні. 

 — Зрозуміло, дуже шкода… — я зітхнула. — Може, мені теж навідати її? Чи від цього їй може стати гірше? Зважаючи на всі ці обставини…

— Ну… Вона ж не знає, хто ти…. Тобто, якщо ти просто навідаєш її, не як донька своєї матері…

 — Так, ми могли б разом прийти до неї, ти скажеш, що ми разом вчимося чи щось таке… Думаю, їй зараз потрібні нові враження, щоб відволіктись. 

— Так, можна сказати щось таке. Але вона тоді подумає, що ми парочка. 

Я відчула, що червонію. На мить уявила, що ми справді могли б бути парою. І мені здалося, що Михайло прочитав мої думки, бо він поглянув на мене якось по особливому, не так як дивиться брат на сестру. 

 — А це погано? — запитала я ніби жартома, але серце моє цієї миті калатало так сильно, немов я пробігла довгу дистанцію. 

— Та ні, ти красива, мила і ну… Думаю, вона була б рада, — відповів Михайло неголосно.

 — Якщо це додасть їй приємних емоцій, то чому б нам і не прикинутись, що в нас стосунки, — сказала я і ледь облизнула губи. 

— Ти серйозно? — Михайло виглядав здивованим, його погляд зустрівся з моїм. Здається, він був схвильований.

 — Ага, — я кивнула. — Ну. треба ж якось витягти її з депресії. А потім. коли все буде добре, можна буде сказати. що ми розійшлися чи щось таке…

— А як же твій Макс чи як там його? — недбало запитав Михайло. 

 — Ну, він ще не приїхав… Та й це ж не насправді, просто гра… Я з Максом ще не говорила про свої почуття до нього, тож в принципі  це не буде зрадою. От коли ми з Максом вирішимо зустрічатися, тоді я вже не зможу вдавати твою дівчину. Але сподіваюся, до того часу твоїй мамі стане краще…