28. Михайло. "У вас побачення?"

Я хотів піти з нею вдвох, це було б і ідіоту зрозуміло… Тому я навіть не роздумував над цим питанням.

— Так, давай сходимо кудись вдвох, — намагався, щоб мій голос звучав нейтрально. Точно Софія не думає про цей похід кудись удвох, як про побачення. Але для мене це було саме побачення і ніщо інше. — Куди ти б хотіла піти? Чи мені щось тобі запропонувати?

Так, я все ж хвилювався. Але голос залишався максимально спокійним. Я навіть здивувався, що можу так спокійно говорити.

— Запропонуй, я не дуже вибаглива, — вона ледь усміхнулась, дивлячись прямо мені в очі. 

— Ну, можна трохи покататись на мотоциклі, далі заїхати десь поїсти, а потім прогулятись чи щось таке? — запропонував я. Блін, треба було щось придумати заздалегідь, а зараз як на зло в голову нічого не приходило, жодних оригінальних ідей. 

 — Так, давай. — сказала Софія. — Я думаю, може й добре, що Костя написав мені ті нехороші слова, принаймні я тепер знаю, що краще з ним не зв’язуватись….

— Ага, я теж так думаю, — погодився я. Ну а що, на одного конкурента менше. Хоча… Вона не розглядала його, прямо як хлопця. І мене теж не розглядає, по ходу. Чомусь від цієї думки стало якось неприємно. Коли я захочу більшого, вона теж відштовхне мене, як і Костю? — Збирайся, скільки часу тобі треба?

 — За півгодини зберуся. ну дрескод же не дуже парадний, раз ми поїдемо на мотику?  — запитала вона. 

— Так, звичайний, зручний дрескод, — я кивнув. Відчував хвилювання. Все ж, це буде побачення, принаймні для мене. — Тоді зустрічаємось внизу. 

 — Добре, за півгодини я буду готова, — сказала вона і випурхнула з кімнати. 

Я теж почав швидко збиратись. Навіть декілька варіантів одягу перебрав… Бляха, що зі мною відбувається? Не треба, щоб вона бачила, що зі мною взагалі щось відбувається… 

Щоб не дати собі ще більше про це думати, я вирішив вже піти вниз, хай було і рано. Я зібрався всього за десять хвилин. Ну, я якраз покупався, тож нічого дивного, що зібрався швидко.

Внизу зустрів батька. Він оглянув мене з ніг до голови і якось дивно усміхнувся:

— Куди це ти так причепурився? — запитав він. 

— Що за дурне дівчаче слово? — я скривився. — Гуляти їдемо. Одягнувся, як зазвичай, — ну, душею я трохи покривив, але що я мав сказати?

 — З Софією? — уточнив він.  — Чи ти завів собі дівчину?

— З Софією, — буркнув я. Бляха, ну чого це він став допитуватись до мене? 

 — Ну добре, — батько виглядав задоволеним. — Я радий, що ви подружились…

— Ага, — я кивнув.

В цю мить Софія якраз почала спускатись сходами і я мимоволі перевів на неї погляд. Вона була в  світлих брючках і кофтинці вишневого кольору, на обличчі легкий макіяж, волосся зав’язане у хвіст. Виглядала дуже гарно. якось не так, як завжди.  

Блін, треба не витріщатися… Але важко не витріщатися, коли вона так близько і коли я знаю, що вона фарбувалась для мене… Хоча, може і не для мене, а просто бо виходить на вулицю… 

— О, Софіє, привіт, — сказав батько, а потім ще раз поглянув на мене і на неї по черзі, але погляд таки зупинив на ній: — У вас що, побачення?

 — Ну…  — вона знічено поглянула на мене, не знаючи що сказати. 

— Батьку, ти її напружуєш такими питаннями, — буркнув я. — Можна ми вже підемо? Ходімо, Софіє, — я схопив її за запʼясток і швидко повів до дверей…