26. Михайло. "Нікому не дам тебе образити"

У мене вже увірвався терпець і я збирався підслухати, що вони там роблять, коли раптом двері кабінету відчинились і з нього вийшла Софія. Ми буквально зіштовхнулись. 

Бляха! Як себе не видати… Треба щось сказанути!

— О, ти тут… Я вже збираюсь їхати додому. А ти що?

— Так, я вже закінчила розмову, можемо їхати, — сказала Софія. Вона чомусь почервоніла при цьому. 

— Що ти там робила? — я ледь насупився. Все ж, було важко не видавати ніяких емоцій, я зараз страшенно ревнував її до препода. 

— Говорила про курсову. А що? — вона з викликом глянула на мене. 

— Наодинці в кабінеті? — я хмикнув. — Багато часу у того придурка. 

— Тихіше! — цитьнула вона. — Він почує! 

— І що? Мені якось пофіг! — я ще почав ще сильніше злитись. Софія не мала бути з ним. Взяв її за лікоть і повів геть. — Ти ж не будеш крутити з преподом? Правда?

 — Звісно ні, — буркнула вона, але якось не дуже впевнено. 

— Щось не чую впевненості в голосі, — я насупився ще більше, ми якраз спускались сходами. — Не смій крутити з ним. Він дорослий мужик. 

 — А ти що, стежиш за мною? — спробувала огризнутись Софія. — Мені не потрібна нянька! 

— Потрібна, ще й як! Ти що не бачиш, він на тебе облизується! От позбавить цноти, кине і будеш потім ходити нещасна! Воно тобі треба? — я зазирнув їй в очі.

 — Ти говориш дурниці. — Софія знову почервоніла. — Я просто пишу курсову і нічого такого… Але він дійсно якось дивно поводився, — додала вона тихіше.

— В сенсі? — я аж зупинився і одразу зазирнув їй в очі. — Що він зробив?

— Торкався своїм коліном мого… І ще ніби нюхав мене… — пробурмотіла Софія ледь чутно. 

— Та я йому яйця відірву! — вирвалось у мене. — Зараз же піду і відірву!

 — Не йди, — Софія вхопила мене за рукав. — Він же нічого такого не робив… Я не хочу, щоб він знав,  що я тобі все розповіла…Може, нічого такого він і не мав на увазі. а це було випадково…

— Торкався тебе! Ти думаєш, це випадково?! Я щось дуже сумніваюсь! — всередині мене ніби ураган піднявся, настільки я був злий. Як той гад посмів торкатись Софії без її дозволу…

 — Може й не випадково, — вона зітхнула. — Я просто розгубилась… Треба було сказати, що мені це не подобається, і якщо таке продовжиться, я поскаржусь у деканат… 

— Так, це розумно, — я кивнув. Хотілось зараз обійняти її. Сказати, що я нікому не дам її образити… Що це взагалі зі мною відбувається… — Якщо він щось подібне викине, скажи мені. Обіцяй.

 — Так,  обіцяю. Я не піду більше до нього в кабінет, — вона підняла на мене очі. — Вибач, що я накричала на тебе. Я була не права, ти ж переживаєш за мене, як справжній брат. 

Ну, щодо “як справжній брат” , це була не зовсім правда. Пекучі ревнощі, які я відчував, було складно назвати братніми почуттями. 

— Так, я дуже переживаю, — сказав я неголосно. В принципі, це була правда, саме ця фраза точно. 

 — Дякую тобі, — вона раптом зробила крок уперед і обійняла мене. 

— Я нікому не дам тебе образити, — видихнув я їй в волосся, обіймаючи її у відповідь. Це зізнання звучало як щось інше, зовсім не те, що я казав. 

 — Я знаю. Ти дуже хороший, на тебе можна покластися… Мені дуже пощастило, що я тебе зустріла, — сказала вона, усміхаючись. 

Серце билось дуже часто. Я не хотів, щоб Софія це помітила. Все ж, ми з нею зведені брат і сестра. Тут вона мала рацію…

— Я теж радий, що ми зустрілися, — сказав я неголосно…