25. Софія. "Невже я йому подобаюсь?"

Остання пара у нас була якраз в Анатолія Павловича. Я уважно слухала лекцію, мені подобалось, як він розповідає. В його викладі навіть суха юридична термінологія ставала інтригуючою, а ще він часто розповідав історії з життя, що підтверджували той чи інший випадок. Тож час пролетів непомітно. 

Після завершення лекції я, як і домовлялася, підійшла до його столу та простягнула аркуш паперу з надрукованим планом курсової роботи і списком літератури:

 — Погляньте, будь ласка, чи все правильно…

— Добре, — він усміхнувся і взяв аркуші, пробіг по ним поглядом і кивнув. — Так, виглядає добре. Можемо трохи розписати і підправити план, тут ще є що додати. Ти зараз маєш якісь справи? 

 — Я цілком вільна. залюбки попрацюю над розширенням плану. Звісно, якщо для вас це зручно…

— Зручно, — він кивнув і встав з-за столу. — Тільки тут зараз буде пара. Ходімо до мого кабінету. 

 — Добре, — я взяла свою сумку і пішла за ним. Коли йшла по коридору, то мені раптом здалося, що хтось за мною спостерігає. Буває таке відчуття, ніби на тебе уважно дивляться. Та коли я озирнулась, нікого не побачила. 

Ми пройшли до його кабінету, Анатолій Павлович сів за стіл, а я підсунула стільця і сіла поруч з ним. Ми були дуже близько. так що наші ноги майже торкалися, через те, що кабінет був невеликий. Я відчувала свіжий аромат його одеколону. 

 — Що саме мені потрібно розширити? — запитала я, дивлячись на свій план. 

— Основну частину. Додай трохи деталей, отут наприклад, — він ткнув пальцем в аркуш, нахилившись ще трохи ближче і в цю мить його коліно ледь торкнулось мого.

У мене було відчуття, ніби по всьому тілу пробігли мурашки, я скоса глянула на нього, щоб переконатися, що це дійсно була просто випадковість. Але він і виду не подав, що щось трапилось. мабуть, дійсно торкнувся до мене випадково. 

 — Так, я зрозуміла. А  список літератури в порядку? Чи тут замало книг, потрібно ще щось додати?

— Можна додати ще, так, — він кивнув. — Я можу переслати тобі релевантні книги на тему крім цих, — він раптом шумно вдихнув повітря біля моєї шиї, а потім видихнув туди ж. По шкірі на цьому місці побігли мурахи, я повернулась до нього і побачила, що він дивиться на мене і усміхається.

Мені стало якось трохи не по собі. 

— Тоді я поки піду все доопрацюю, — сказала я скоромовкою, підводячись зі стільця. 

— Добре, — кивнув Анатолій Павлович знову, але тепер виглядав трохи сумнішим. 

 — Коли тепер мені можна буде підійти до вас, якщо виникнуть запитання? — я ледь усміхнулась. 

— Поправ план і покажи його, а потім починай писати перший розділ, — відповів він, також ледь усміхаючись.

 — Так і зроблю, дякую. До побачення!

— До побачення, Софіє, — тепер він вже усміхався набагато ширше. 

Невже я йому теж подобаюсь? Тепер я в цьому не сумнівалася. Але ж Макс… І Костя… Ну гаразд, Костя не є моїм хлопцем, ми лише раз сходили в кіно. І збираємось у боулінг. Але Макс… І ще я чомусь подумала про Михайла, про те, як він сьогодні дивився на мене, коли я розмовляла з викладачем. Він виглядав дуже сердитим… Певно, тепер буде читати нотації…

Я вийшла з кабінету Анатолія Павловича і несподівано зіткнулася з Михайлом…