13. Софія. Нічні перегони

Я не знала, чи правильно зробила, що прийняла пропозицію Михайла. Чи було на тих гонках безпечно? Ніч, навколо якісь незнайомі люди… Але раз уже погодилася, то давати задню було незручно, а то ще братик подумає, що я якась боягузка…

Тому, дочекавшись призначеного часу, я вдягнула джинси і спортивну куртку, сховала волосся під бейсболку, щоб не привертати там зайвої уваги і щоб воно не заважало їзді на мотоциклі, і тихенько вислизнула з будинку.

Михайло вже чекав  на подвір’ї. 

— Нарешті, поїхали, — він одягнув на мене свій шолом, а потім сів на мотоцикл. — Давай, сідай. 

Я сіла позаду нього і міцно взялася руками за його талію.

— А це нічого, що ти без шолома? Це ж небезпечно…

— Забий, ми доїдемо до місця, я тебе лишу на трибунах і вже тоді вдягну шолом на самі перегони. Все буде нормально, — він завів мотоцикл. — Все, рушаємо, часу мало, — на цих словах він відкрив ворота електронним ключем дистанційно і ми виїхали за них.

Швидко їхати по нічному місту було зовсім не те, що робити це вдень. Машин було мало, дороги порожні, швидкість більша, вітер свистів у вухах, обдаючи обличчя прохолодою, перед очима мерехтіли вогні ліхтарів… Я впіймала себе на думці, що хотіла б, аби ця поїздка не завершувалася. Але ми приїхали на стадіон досить швидко.  Там було вже чимало людей. 

 — Я й не знала. що бувають такі нічні перегони, — сказала, злізаючи з мотоцикла і повертаючи Михайлу шолом. 

— Вони майже всі нічні, — знизав плечима Михайло. — Бо дороги мають бути вільними. Ми обʼїдемо все місто і хто швидше повернеться — той і переміг. А за маячками в наших телефонах судді побачать, чи проїхали ми всі необхідні точки. 

— Цікаво, — я покосилася на нього. — А аварії тут бувають?

— Бувають, — він кивнув. — Ну, ніхто спеціально не намагається збити одне одного, бо все ж ремонт не такий дешевий. Та й вийти пораненим мало хто хоче. Але на фініші інколи бувають підрізання, на колі тут, на стадіоні. Коли борються за перші місця. 

 — Це мабуть спорт не для людей зі слабкими нервами, — усміхнулась я. 

— Так, це точно. І фізично теж це не так просто. Навантаження доволі серйозні. Перша пʼятірка їде майже на професійному рівні. Двоє з нас беруть участь і в професійних змаганнях, а тут просто тренуються. Тренери не можуть самі дати їм стільки досвіду в реальних перегонах. 

— А ти теж плануєш стати професійним гонщиком? — запитала я.

— Батько не дозволить мені брати участь в про-змаганнях, — він насупився. — Хоч я і йду третім тут зазвичай. 

 — Шкода, — я зітхнула. — Мабуть, усі батьки вважають, що краще знають, що потрібно їхнім дітям.  Я в дитинстві мріяла стати кухарем, але мама сказала, що це не престижно, і краще бути юристом, як вона сама. 

— Хоча може я і не буду питати його дозволу наступного разу. Якщо хоч раз пережену цих двох, то я зроблю це. Треба перегнати хоч одного з них. А щодо готовки… Ну, навіть мені це здається цікавішим, ніж юрист. Нема нуднішої професії, як на мене.

 — Я взагалі мрію про власний ресторан, — зізналась я. — Може, колись і вдасться здійснити свою мрію.  А тобі теж треба неодмінно спробувати те, до чого лежить душа, адже це твоє життя, не батькове, і ти вже повнолітній. Він не може тобі щось забороняти. 

— Так, не може. Але це останній рік, якщо я зараз не вийду на той рівень, то пропущу можливість. Мені вже двадцять. Ще один рік у мене є, поки я в універі. А потім… Сама розумієш. Тож або зараз, або ніколи. 

 — Спробуй обов’язково. Я впевнена, що в тебе все вийде, — сказала я і подумала, що він не такий і поганий, яким хоче здаватися. Можливо, ми дійсно зможемо стати друзями?..