9. Софія. "Подобається видовище?"

Я миттю сховала телефон назад у сумку.

 — Чому підкрадаєшся? — запитала в Михайла невдоволено. 

— Що за Макс? — поставив він мені зустрічне питання. 

— Мій друг. А тебе не вчили, що читати чуже листування неввічливо?

— Я просто підійшов, хто винен, що воно все видно, — він знизав плечима. 

— У тебе хтось лежить в лікарні? — я вирішила змінити тему, не хотіла, щоб він продовжував розпитувати про Макса. 

— Так, лежить, — він кивнув і одразу ледь насупився. 

 — Зрозуміло, — я зітхнула. — То що, вже їдемо додому?

— Так, поїхали, — він сів на мотоцикл переді мною. — Тримайся. 

Я вже більш звично підсунулась до нього і обхопила руками за талію. Зараз він був якийсь не такий, як до цього візиту в лікарню, більш мовчазний, і доросліший, чи що? Мабуть, хвилюється за людину, яку провідував — подумала я. То може, й не такий він придурок, яким хоче здаватися? 

До будинку Валерія ми доїхали швидко. Коли я злізла з мотоцикла, простягнула Михайлу шолом. 

 — Дякую, що підвіз, — сказала, дивлячись йому в очі. 

— Будь ласка, — він забрав шолом. — Іди в дім, мені ще треба його запаркувати в гараж, — він кивнув на мотоцикл. 

— Добре, — я кивнула і пішла до входу в будинок. Мама була вдома, щось готувала на кухні, і звідти долинав смачний аромат, аж у мене забурчало в животі. 

Я зазирнула туди:

— Привіт, ма, ми вже повернулися! 

— Привіт, "ми"? — вона усміхнулась. — Ти не сама приїхала?

— Михайло мене підвіз, — я відчула, що кров приливає до щік.  — На мотоциклі. 

— О, то ви з ним подружились? Я дуже рада, я переживала, що він налаштований проти нас, — зізналась мама. 

 — Так, ніби все нормально, — сказала я, хоча подумала, що навряд чи це можна назвати дружбою, скоріше, тимчасовим перемир’ям. Але краще так, ніж вислуховувати від нього, що мені пора на панель, як учора… — А ти не на роботі сьогодні?

— Я взяла три вихідних на час переїзду. Плюс завтра вже пʼятниця, тож у мене вийде цілих пʼять вихідних, щоб все тут облаштувати, — вона усміхнулась. — Все ж, відчувається, що тут останній час жили тільки хлопці. Хай у них і була прибиральниця, але вона дає чистоту, а не затишок. 

 — Тепер буде точно затишно, так смачно пахне, — я усміхнулась. — Будемо обідати? бо я голодна, як вовк! 

— Поклич Михайла теж, — вона кивнула. — І будемо обідати.

 — Добре, зараз…

Я поклала сумку в своїй спальні, перевдягнулася в домашнє і постукала в двері кімнати Михайла:

 — Ти тут? Мама кличе обідати! 

Михайло не відповідав, і я легенько штовхнула двері, вони виявилися незамкнені, я зазирнула досередини, і цієї ж миті побачила, як він виходить з ванної кімнати, майже повністю роздягнений. Лише навколо стегон був обмотаний рушник, а волосся було ще мокре після душу. 

 — Ой, — тільки й сказала я. Погляд мимоволі прикипів до його торсу, на якому де-не-де блищали краплинки води. — Я просто… обідати пора…

— О, це ти, сестричко? — він хитро усміхнувся, поглянувши на мене. — Що, подобається видовище? 

 — Вибач,  — знітилась я. — Я гукала, але ти не відповів, подумала, що ти не чуєш…

— Я і не чув, — він кивнув. — Ну, якщо подобається, можеш і далі подивитись, я не проти, — Михайло повільно торкнувся руками рушника, продовжуючи з викликом дивитись на мене. 

 — Одягайся і приходь, — вигукнула я, відвернувшись, щоб не дивитися на нього. — Все, я пішла! — і тут же вискочила з кімнати. 

Серце билося якось занадто швидко, але може, то було просто через те, що я побігла щодуху вниз по сходах?..