7. Софія. Запрошення в гості

Після занять я підійшла до Анатолія Павловича, щоб запитати про курсову, яку я мала писати під його керівництвом. Він дуже люб’язно відповів на мої питання, але не дав завершити розмову мій новоспечений братик. Я відчувала досаду, що він так втрутився, але, зрештою, ми мали з ним якось порозумітися, щоб не засмучувати наших батьків, тож я попрощалася з викладачем і пішла до його мотоцикла. 

Михайло простягнув мені шолом, я одягнула його і сіла позаду нього, стараючись торкатися його мінімально. 

— Ти так впадеш, — хмикнув він. — Підсунься і візьми мене за талію. 

Я зітхнула і підсунувшись ближче, поклала долоні на його талію, обтягнуту курткою. 

 — Так нормально? — запитала в Михайла. 

— Сподіваюсь. Не хочу, щоб ти грохнулась, — хмикнув він знову і завів мотоцикл. — Швидкості ти сказала, не боїшся. Тож я буду їхати, як зазвичай. Чи то ти тільки перед тим придурком красувалась?

 — Анатолій Петрович не придурок, — заперечила я.  — Я в нього курсову пишу.  І я з ним домовлялася про консультацію, а не що ти там подумав. 

— Приватну? Сам на сам? — хмикнув він знову. — Може, він так бере за здачу курсової? Тілом?

 — Не міряй усіх по собі. — буркнула я. Михайло бісив мене з кожним днем все більше. Чи це він спеціально так поводиться, щоб я швидше втекла з будинку, чи просто має таку погану вдачу? Ото не пощастить його дівчині…

— Та він тебе поглядом роздягав, тут міряти нічого не треба, — він закотив очі. 

— А може, ти просто ревнуєш? — вирішила вколоти його я. — Через те, що в нього більше шансів, ніж у тебе?

— Шансів на що? Забабахати тобі бебіка? — Михайло начепив на мене шолом. — Та ти сама ще той бебік. Не хочу, щоб у батька було ще більше клопоту через це.

 — Поїхали вже, досить балачок, — сказала я.  — А швидкості я справді не боюся, тож можеш не зважати на мене. 

— Ну і добре, — хмикнув він і завів мотоцикл. — До речі. Маю заїхати в одне місце на пʼять хвилин. Почекаєш, — він поставив мене перед фактом, а не запитав. 

 — Ну, добре… — неохоче сказала я. 

Він натиснув на газ, і мотоцикл зірвався з місця. Від несподіванки я міцніше схопилася за його талію. Але потім трохи звикла, і мені навіть сподобалося так швидко їхати. 

Михайло зупинив мотоцикл біля будівлі, схожої на лікарню, оточеної високими липами. Вирішив когось провідати? 

Він зліз з мотоцикла і сказав:

— Сиди тут, охороняй шолом і мотик. Я швидко.

 — Добре, — сказала я. 

Поки він був відсутній, дістала з сумки телефон і зробила селфі на мотоциклі. Потім відправила фотку Мілі. 

“Як тобі?” — додала підпис. 

“Круто! — тут же прилетіла відповідь. — Чий це мотик? Тільки не кажи, що твій, все одно не повірю!”

“Мого зведеного брата, — відповіла я. — Ну, того, що я про нього тобі розповідала.”

“Того красеня, фотки якого я бачила? Вау! Все, збираю речі і їду в Київ знайомитись із ним!” — видала подруга. 

“А чому б і ні, приїдь на вихідні, погуляємо по місту, — я подумала трохи і додала. — Може, й Макс захоче приїхати?”

“До речі, про Макса, він, здається, переводиться в Київ, — написала у відповідь подруга. — Так що, можливо, скоро він не тільки на вихідні, а й увесь час буде в твоїй зоні доступу. Ти рада?”

“Так, дуже!” — не замислюючись, відповіла я, і тут почула, що хтось стоїть у мене за спиною і зазирає мені через плече. Різко озирнулась і побачила Михайла, який читав моє листування з подругою. Як він так тихо підкрався, що я не помітила?