5. Софія. Листування з подругою

Ця ідея прийшла мені в голову раптово. Дійсно, чому я раніше не додумалась до того, щоб знайти роботу, і коли в мене будуть власні гроші, я зможу орендувати собі житло. Я вже повнолітня, тож навіть якщо мама буде проти, вона нічого не зробить. Ну не хочу я жити в цьому помпезному будинку, де навіть гостьова кімната більша за нашу з мамою вітальню. Мені тут некомфортно, а ще й цей Михайло зі своїми закидонами…

— Ого, знайдеш роботу? — хмикнув він. — З таким личком… Ну, я знаю, де ти дійсно можеш заробити. Десь на панелі хіба. Навряд ти вмієш щось ще робити.

Я відчула, як кров прилила мені до шік. Розуміла, що він свідомо мене провокує, треба було порахувати до десяти і заспокоїтися, але не виходило…

 — Ну ти й придурок! — вигукнула я.  — Сподіваюся, я скоро з’їду звідси і не буду бачити твою мажорську пику! Забирайся з моєї кімнати! 

— Це мій дім, ясно тобі? — хмикнув він. — І я теж сподіваюсь, що ти скоро зʼїдеш! — на цих словах він все ж пішов з кімнати, захряснувши за собою двері сильніше, ніж треба. 

Я зітхнула і сіла на ліжко, почуваючись повністю емоційно виснаженою. Взяла телефон і написала своїй подрузі Мілі, що залишилась у Полтаві:

“Привіт, як справи? У мене все так хріново, що словами не передати! Мама виходить заміж за багатого мужика, і я тепер маю жити в його будинку, а тут ще його син, такий придурок… Мені хочеться втекти звідси, але грошей немає… треба шукати роботу…”

"Син? А скільки йому років?" — одразу зацікавилась подруга. — "Малий якийсь?"

“Я в його паспорт не заглядала, але схоже, він на рік чи два старший за мене, ми на одному факультеті вчимося. Дуже неприємний тип, знаєш, із тих мажорів, яким усе з дитинства на тарілочці підносили… Мені здається, він мене ненавидить, і мою маму також. Отакі в мене новини…”

"Ну, ясно що він боїться, що всі грошики татко тепер витрачатиме на вас. Старший, значить? А він симпатичний?" — продовжувала допитуватись Міла. 

Я замислилась. Так, Михайло був досить симпатичний. Може, якби ми зустрілися в інших обставинах, і він не був би такий злий, він мені навіть сподобався б. Але зараз одна думка про нього викликала огиду. Як він руки простягав до мене і говорив, що мені місце на панелі… Козел! 

Я знайшла його інстаграм, там було небагато фото, він не вів соцмережі активно. Але все ж якісь знімки були. Кинула посилання Мілі. 

“Оце він, — приписала. — Власною персоною. Неприємний, правда?”

"Ти мала на увазі офігенний підкачаний красень з татухами? Блін, ну він реально офігенний!" — відповіла одразу Міла. — "Може, ти нас познайомиш?"

“Якщо приїдеш у Київ, то можу познайомити, — відповіла я. — Правда, попереджаю одразу — хоч зовнішність у нього і нічого так, та характер препаскудний! Подумай, чи треба тобі таке “щастя”?”

"То він просто ще не зустрів мене! А як закохається, то і стане шовковий!" — заявила подруга. — "І не думай, що я жартую, я реально приїду!"

“Давай, я буду дуже рада побачитись… Мені так не вистачає тебе і всієї нашої компанії,” — відповіла я. Подумала ( але не написала), що бракує мені й Макса, хлопця, в якого я була закохана. Правда, ми з ним були лише друзями, але я відчувала, що от-от щось може змінитися. Якби не цей клятий переїзд… Тепер навряд чи  ми зможемо бути разом, хіба що трапиться якесь диво, і Макс теж переїде до Києва…

“А в нас тут дуже симпатичний куратор, — написала я новим повідомленням. — Прямо як якийсь кіноактор. І молодий, ще й тридцяти немає…”

"То може тобі з ним спробувати замутити? До речі, Макс тут без тебе біситься… Друзі його підколюють, що сохне по тобі! А раптом теж захоче переїхати? У нього хороші оцінки, його можуть перевести і в Київ, думаю!"

“Справді? Ти думаєш, Максу я небайдужа? — я відчула, що моє серце забилося швидше, і я на якийсь час забула про свої негаразди. — Настільки, що він заради мене міг би перевестися до столиці?”

Подумала, що якби Макс був поруч, то мені було б байдуже і на зверхніх однокурсників і на Михайла… Тоді мене було б кому захистити!