3. Софія. Родинна вечеря

То це і був син Валерія? Цей пихатий тип з жорстким поглядом? Я відчула розчарування. Хоч і скептично ставилася до слів мами про старшого брата, з яким я подружуся, я думала, що у нас із сином її чоловіка будуть просто нейтральні стосунки. Кожен буде сам по собі, та й усе. 

Але, схоже, Михайло тупо ненавидить мене… Принаймні з погляду, який він кинув у мій бік, 

— Я можу піти, якщо тебе не влаштовує мій вигляд, — хмикнув хлопець до батька, ледь насупившись. — І нічого я за нею не стежив! Вона під колеса вдень кидалась, якась ненормальна.

 — Я скільки разів тобі казав не ганяти на мотоциклі, ще не вистачало тебе з поліції витягувати, — пробурчав його батько. — Сідай уже. Тетяно, Софіє, це мій син Михайло. Він тільки здається таким колючим, а насправді хороший хлопець, сподіваюся, ви з Софією подружитесь, — він поглянув на сина. — Вона лише недавно переїхала до Києва і, мабуть, почувається самотньою,  познайомиш її зі своїми друзями, гаразд?

— Сумніваюсь, що фіфі буде цікаво в моїй компашці, — хмикнув Михайло, але коли побачив, що батько дивиться на нього осудливо, додав розмито: — Ну, розберемось. 

— А на кого ти вчишся, Михайле?  — запитала мама, мабуть, щоб підтримати розмову.  — Софія буде юристом. 

— Теж на юриста, — він закотив очі. — Стоп, ти що, на моєму факультеті? Раз була в моєму універі? 

— Ну, факультет не твоя власність, — пробурмотіла я. — Я на другому курсі.  Перевелася з Полтави. 

— Ясно, — він хмикнув. — Провінціалочка, значить. 

— Михайло, — його батько насупився. Михайло знову закотив очі. — Поводься нормально. Вам же тепер під одним дахом жити.

Михайло аж подавився фрешем, який в цю мить пив.

— Під яким нафіг одним дахом? Хіба ти не тільки-тільки нас познайомив?!

— Ну, ми з Тетяною не такі вже юні, у кожного це вже другий шлюб, тож, думаю, кому потрібні ці умовності, — сказав батько. — Яка різниця — поселитися разом після весілля чи до? Буде час краще всім роззнайомитися, правда, Софіє? 

— Ти мене навіть не запитав! — Михайло насупився і зі злістю поглянув спочатку на мою маму, потім на мене. 

 — Це мій будинок, тож я не збираюся питати твого дозволу! — сказав Валерій категорично. — Тепер Тетяна і Софія — твоя нова родина, тож поводься, як належить! Досить уже цих бунтів, ти дорослий хлопець, і маєш розуміти, що не все в житті відбуватиметься так, як ти хочеш, потрібно вміти пристосовуватися до нових обставин! 

— Твій будинок, значить?! Твій? Так ти заговорив? — Михайло підскочив з місця. — Ненавиджу тебе! — він схопив свій шолом і пішов геть. 

Мама зітхнула:

 — Не гнівайся на нього, Вале, це, мабуть, стрес для хлопця… Може, нам і справді почекати з переїздом? Хай він звикне до думки про твоє одруження, а вже після весілля ми переїдемо...

— Ні, — Валерій насупився. — Я буду жити з тобою. І він має змиритися. Ніхто його не кидав, чи ще щось. Тож хай підлаштовується. Врешті-решт моє життя ще не скінчилось, щоб я всього себе присвятив його забаганкам. Я теж маю право на щастя. 

Про мене ніби всі забули. Втім так було завжди — і коли мама з татом розлучалася, і коли вона зібралася переїжджати до Києва, і зараз, коли обговорювалося переселення до будинку Валерія. Моєї думки ніхто не запитував, тож у чомусь я все ж була солідарна з Михайлом, хоч і вважала його вкрай неприємним і зарозумілим.  Але його обурення я цілком поділяла. 

— Може, я залишусь у нашій орендованій квартирі? — спробувала “закинути вудочку” в слушний момент. — Тоді Михайло не буде так злитися...

— Софіє, я вже казала, я не готова відпустити тебе в "вільне плавання", — мама похитала головою. — Та і не на тебе він гнівається, — вона зітхнула. — Думаю, справа в мені. 

— Справа ні в комусь, а в ньому самому, — не погодився Валерій. — Він просто дуже впертий. Зараз доїмо і поїдемо за вашими речами. Йому лишиться тільки змиритись…