1. Софія. Не всі зміни на краще

У нас із мамою була традиція, ще з мого дитинства — увечері вона приходила в мою кімнату і ми розмовляли про те, як минув день, та про плани на завтра.  Так було і сьогодні, вона сіла в крісло поруч з моїм ліжком і запитала:

 — Як твої справи в новому університеті, ти вже подружилася з кимось?

Я на мить завагалася, чи казати їй, що мені сподобався наш молодий куратор Анатолій Павлович… Мабуть, не варто, бо вона почне переживати за мене…

Так само, як і не варто казати, що сьогодні один недолугий мотоцикліст якраз біля універу ледь мене не збив… Я згадала, як він буркнув, ледь поглянувши на мене: “Дивимсь, куди йдеш, роззяво!” — і зітхнула.

 — Так, з кількома дівчатами подружилась, — сказала я без ентузіазму. В Полтаві, де ми жили раніше, в мене було багато друзів, і все було якось простіше, а в Києві я досі почувала себе “не в своїй тарілці”.

— А хлопці що? Хтось сподобався? 

— Не знаю, поки що я не дуже знайомилася з хлопцями, — пробурмотіла я. 

Мене не запрошували на вечірки, а спілкування з одногрупниками обмежувалося тим, що ми перекидались кількома словами. Здається, хлопці взагалі не звертали на мене уваги, вважаючи якоюсь “ботанкою”.

— Ну, на все свій час, — підбадьорила мене мама. — Але все одно будь обережна. Хоча ти в мене розумничка, думаю, все буде добре. А от у нас з Валерієм все, здається, дуже серйозно, — вона раптом дістала з кишені долоню і простягнула мені. Я побачила на її пальці обручку. — Він сьогодні мені освідчився… 

Валерій був маминим шефом, саме він запросив її на роботу у свою компанію, через що ми переїхали до Києва. Вже через це я мала підстави недолюблювати його, хоча ми навіть жодного разу не бачились. Але через нього моє життя змінилося, і не в кращий бік…

 — Вітаю, — сказала я і усміхнулась, хоча, підозрюю. що ця усмішка виглядала не дуже щирою. 

— Бачу, ти не дуже рада, — вона зітхнула. — Мила, повір, я сама всього цього не планувала… Взагалі не думала, що можу закохатись в тридцять вісім так, як в вісімнадцять колись… Але я дійсно закохалась. Мені дуже добре з ним. 

 — Ти тепер переїдеш до нього? — запитала я. Подумала, що може, залишуся сама в цій квартирі, яку ми орендували, і від цього стало трохи сумно, але й цікаво. Може, коли я житиму сама, зможу запросити до себе одногрупників і подружитися з ними?

— Ну, так. Ми з тобою переїдемо разом, — кивнула мама. — Я не зможу залишити тебе саму у столиці зараз. Ще дуже рано. 

 — Разом? — я була вражена. — Але, може, це не буде зручно? Я буду вам заважати і все таке…

— У Валерія великий будинок, плюс, у нього теж є доросла дитина. Тому все буде добре, — сказала мама. — Будете жити, як брат і сестра. Тобі має сподобатись мати старшого брата. 

Я навіть не знала, що сказати. Колись, у дитинстві я справді мріяла про старшого брата, який би захищав мене від хуліганів, з яким можна було б поговорити про те, що мене хвилювало… Та перспектива зараз поселятися в будинку з якимись двома чужими чоловіками не викликала в мене захвату. Але мама виглядала такою щасливою, що я не наважилася категорично казати “ні” і псувати їй настрій.  Подумала, що, може, знайду якісь аргументи, аби поступово переконати її, що це не найкраще рішення…

***

Поки що мама не слухала моїх заперечень, вона ще й вирішила не відкладаючи познайомити мене з майбутніми “родичами”. 

Знайомство відбулося наступного ж дня в шикарному ресторані, певно, Валерій вирішив продемонструвати, що він багатий. Ну, я це й так знала, бо він керував великим бізнесом, тож можна було й не старатися пустити мені пил в очі…

Коли ми увійшли до окремої кабінки, де був заброньований для нас столик, Валерій уже чекав там, він поцілував руку мамі, а тоді всміхнувся до мене:

 — Радий знайомству, Софіє, ти така ж красуня, як і твоя мама! 

 — Мені теж приємно познайомитись,  — сказала я і сіла за столик, почуваючись невпевнено у такій незвичній обстановці. Сподівалася, що нам не подадуть купу столових приборів, якими я не вміла користуватися…

— Вале, а де твій син? Його ще немає? — запитала мама, озираючись. 

— Ой, він завжди запізнюється, — Валерій ледь насупився. — Не знаю, що з нього виросте, такий він пофігіст зараз, аж страшно… 

Цієї миті я побачила, що до нашої кабінки заходить якийсь підкачаний темноволосий хлопець у шкірянці і джинсах. Ми з мамою були в святкових сукнях, Валерій в елегантному костюмі, і поруч з нами хлопець виглядав дивно. Раптом, уважніше придивившись, я побачила на його шиї тату-напис "Life has no limits", який йшов від його вуха вниз, і впізнала того самого мотоцикліста, що вчора мало мене не збив. Хай його обличчя тоді було прикрите шоломом, але примітне тату… навряд чи все могло бути випадковим збігом, це точно був він!

 — Це ти?! — вигукнула я з обуренням. — Ти що, стежиш за мною?

— Михайло! Що це взагалі за вигляд? Я попереджав про ресторан! Міг одягнутися пристойніше! І що за новини про стеження? — обурився Валерій…

Друзі, рада вас вітати на сторінках мого нового роману! Він братиме участь у конкурсі "Максимум хімії", тож буду дуже вдячна вам за підтримку, сердечко і коментар!