31. Макар

Десь через годину двері знову відчинилися. Я вже готувався побачити Марину з пакетом ліків, але замість неї зайшов Давид.

— Ти як, братан? — запитав він, ставлячи пакет на тумбочку.

— Живий, як бачиш.

Я подивився на пакунок, і друг помітив це.

— А де…?

— Зустрів її недалеко. Перепитала, чи я до тебе. Сказала, що їй треба ще заїхати в одне місце, тому попросила доставити, — він замовк, очікуючи моєї реакції, а потім додав: — Що, знову погиркалися?

— Не зовсім.

Давид сів на стілець, який нещодавно займала Марина, і якийсь час продовжив мовчати. І краще б нічого не казав до кінця, але ні:

— Слухай… Вона нормальна, — раптом видав, здавалося б, мій найкращий друг, а я лише підняв брову:

— Хто?

— Марина. Ти її описував так, ніби капризну принцесу.

Я фиркнув:

— Ти просто її мало знаєш.

— Може, й так, — знизав плечима Давид. — Але якщо вже говорити чесно, то на капризну принцесу більше схожий ти. І якщо тобі так важко приймати її піклування, — продовжив Давид уже з усмішкою, — то я згоден помінятися. Нехай краще мене годує.

— У тебе заводські налаштування зламані, — буркнув я. — Чоловік не має показувати слабкість перед дівчиною.

Давид голосно засміявся, і навіть сусід з вусами хмикнув з того боку палати.

— О, братан… — Давид покачав головою. — Ти ще той динозавр. Сила потрібна, коли вона доречна.

Я відвернувся до вікна:

— Відчепись.

— Як скажеш, — він підвівся. — Але якщо що — я серйозно. Можу і котлети забрати.

— Іди вже.

Давид засміявся ще раз, хлопнув мене по плечу і вийшов.

Я його добре знав, і ця розмова показувала, що Марина йому подобалася. Тільки я чомусь цьому не радів, хоча мені мало бути все одно.

— А друг у тебе нормальний, — раптом озвався вусатий. — І правильні речі каже.

Я глянув на нього з-під лоба:

— Не починайте.

— Та ні, серйозно, — підхопив чоловік із зеленого костюма. — Дівчина старається, а ти ще й ображаєшся. Або хоча б «дякую» сказав би нормально, — додав вусатий. — А не через силу, ніби зубами витягують.

Я зітхнув і заплющив очі:

— Ви теж заодно?

— Ми просто реалісти, хлопче, — спокійно відповів вусатий. — І тобі раджу теж ним стати. Поки така дівчина поруч — радій. Не кожному так щастить.

Я вже хотів щось відповісти, але якраз подзвонила мама і я, зітхнувши, одразу взяв слухавку:

— Алло.

— Макаре, як ти? — одразу запитала вона стурбованим голосом. — Лікар сказав, що все стабільно, але я все одно хвилююся. Може, мені все ж приїхати?

— Не треба, мам. Усе нормально. Температура вже майже спала, крапельниці ставлять, ліки п’ю. Немає сенсу тобі тут сидіти.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Краще будь там.

Вона помовчала кілька секунд:

— Добре… А їси хоч щось? Не сидиш на голодному пайку?

Я глянув на тумбочку, де ще стояли контейнери з котлетами і пюре, які привезла Марина.

— Їм, — коротко відповів і навмисне підняв контейнер так, щоб вона могла побачити через камеру. — Ось, навіть домашнє.

Я почув, як вона тихо, ледь помітно посміхнулася голосом:

— Бачу… Марина старається.

— Ага, — буркнув я.

— Тоді добре. Поправляйся швидше.

— Добре. Бувай.
Я вимкнув екран телефона й поклав його поруч із ліками. Нарешті в палаті стало тихо — сусіди теж замовкли. Я заплющив очі, слухаючи, як за вікном шумить місто. Втома робила своє, і я повільно почав провалюватися в сон.