30. Макар

Я сидів на ліжку, повільно копирсаючись у пюре, і намагався не дивитися на Марину, яка сиділа на стільці, схрестивши руки, і мовчала. Але це мовчання швидше насторожувало.

Бульйон виявився смачним. Просто я ненавидів відчуття, коли хтось бачить мене слабким, а вона вже другий день поспіль бачила. І ще й годувала, наче маленьку дитину.

— Їж нормально, — буркнула вона, помітивши, що я знову відклав ложку.

— Я їм.

— Ні, ти копирсаєшся.

Я подивився на неї, але сперечатися сил не було. Температура вже майже спала, але в грудях усе ще нило, а після крапельниці тіло відчувалося ватним.

Марина поправила руками волосся і було видно, що зібралася йти, а потім дістала з сумки папірець і мій планшет.

— Лікар дав список ліків. Треба купити, — пояснила вона, а потім поклала на край ліжка гаджет. — Я його повністю зарядила. Не знаю, як тут з інтернетом, але завантажили…

— Хіт-парад телепузиків? — не втримався я.

— Не знаю, це треба в твого друга запитати. Гадаю, він краще знає твої вподобання, — вона злегка посміхнулася, дістала телефон і щось почала клацати.

— Зацікавилася? — знову не втримався я.

— Дуже, — вона посміхнулася ще ширше, і я, мабуть, уперше побачив її таку щиру посмішку. — Усе ніяк не знала, як зберегти твій контакт, але тепер виправила.

— Ти що, серйозно мене Телепузиком підписала?

— Ага, — задоволено промовила вона, а чоловік, який лежав на сусідньому ліжку, ледь стримував себе від сміху. — Добре тоді, іду я в аптеку. — Вона дістала зарядку до планшета й сховала в шухляду в моїй тумбочці.

Я зітхнув і відклав ложку. Пюре вже охололо, але мені чесно не хотілося їсти, хоча все було смачним.

— Навіщо ти все це робиш?

— Що саме?

— Це. Їжу. Лікарню. Увесь цей цирк.

Вона здивовано підняла брови, не приховуючи, що не хоче давати відповіді на тупе запитання.

— Знаєш, колись десь почула фразу... Не зовсім підходить, але щось у ній є, — вона зупинилася в дверях і трохи повернулася до мене. — "Ніколи не сперечайся з ідіотом, бо на своєму рівні він завжди тебе переможе". Тому не вважаю за потрібне пояснювати очевидні речі.

Вона вийшла, і в палаті запала тиша. Я ще кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім важко відкинувся на подушки.

— Ого, — раптом протягнув чоловік із сусіднього ліжка. Йому було років під п’ятдесят, лисий, із густими вусами. — А це що за дівчина?

Я глянув на нього з-під лоба.

— Зведена сестра.

— Значить, не рідна? — він хмикнув. — Тоді тобі дуже пощастило.

З третього ліжка тихо засміявся ще один пацієнт, трохи молодший. На ньому був яскравий зелений костюм, і це, мабуть, було найяскравішим у цій палаті.

— Та ця дівчина тебе ще й назвала ідіотом. І ти навіть не відповів!

— Не було сил, — буркнув я.

— Або не було бажання, — підморгнув вусатий. — І взагалі, треба бути вдячним, хлопче, — уже серйозніше додав він. — Не кожна приїде з їжею, буде ходити, хвилюватися і з лікарями говорити. А ти носом крутиш.

Я промовчав, бо відповісти було нічого.