Розділ 12

Роман

Мирослава була такою маленькою й тендітною, і я відчував, що міг би роздавити її одним пальцем. Дивився зверху вниз і не розумів, як ця дрібна може викликати в мені бурю емоцій. Чому, йдучи додому, я продовжую про неї думати? Чому я думаю про неї, коли їду на навчання, передчуваючи нашу зустріч? Що мене тягне, що тримає? Я казав собі: все через її ставлення. Якби вона була як усі, якби приєдналася до зграї моїх фанаток, я б одразу викинув Миру з голови. То був би закритий гештальт, поставлена крапка, ще одна підкорена вершина.

Але ні, верховина на ім’я Мирослава Скоринська не хотіла мені підкорятися. І саме цей факт мене злив, змушував хотіти підкорити її ще сильніше. А потім я побачив Миру в компанії якогось араба. У мене раптом кольнуло в грудях. Лариса, що за звичкою висіла у мене на руці, щось белькотіла своїм докучливим голосом, а я не міг відірвати погляду від милої усмішки, якою моя дівчинка з кісками обдаровувала незнайомого йолопа. Вона нікому так не всміхалася, особливо мені.

І тут мені захотілося підійти та розтягти їх, схопити дівчисько за руку і відвести в інший кінець коридору, подалі від того, хто дивиться на неї, явно сподіваючись на більше, ніж вона може запропонувати. Хоча ні, брешу. З іншими Мира справді була милішою, ніж зі мною. Тільки мені діставалися її шпильки та глузування. Але ця ситуація, цей вилупок… Тут справа була серйозною. Я став помічати їх регулярно. І мене це дратувало, виводило із себе. Вона що, дурна? Хіба не розуміє, що у нього таких дуреп третина універа? Взагалі не розуміється на людях?

Я стискав кулаки щоразу, коли проходив повз і бачив цю солодку парочку, що мило воркувала на лавці в холі. Настрій відразу псувався. Цілий день на душі був неприємний осад. А коли я раптом помітив, що її кавалер почав тусуватися з іншою, ладен був розсміятися Мирославі в обличчя і таки не витримав, висловив щиру радість, що він її кинув і перейшов до наступної.

Думав, відчую задоволення, потішу своє ущемлене її неувагою его. Але кілька слів Мири знову розмазали мене по асфальту, придавили безвихіддю і приреченістю. Цей її погляд… як на нікчемність. Наче я дрібний карапуз і нічого не розумію в дорослому житті. Натомість вона вся така доросла і зовсім на іншому рівні.

Не знаю, як того разу стримався. Відчайдушно хотілося скинути руку Лариси, що тягла мене геть, підійти до цієї маленької стервочки, струсити за плечі, нахилитися ближче, а потім... А не знаю, що потім. Побачити її в очах, що вона вважає мене привабливим, що вона мене помічає, що я хоч щось для неї важу, а не порожнє місце, не жалюгідний пацан, який не вартий навіть частки її уваги.

Загалом, замість радості я тоді відчув гіркоту. Якоїсь миті, коли побачив її колишнього з однією з наших однокурсниць, мені захотілося підійти і розквасити йому ніс. Я розумів, що це не вихід. Так, скинув би пару. Але потім підійшли б його дружки, вийшов би міжнародний конфлікт. Тож я стримався.

І життя продовжилося своєю чергою... Наші суперечки і взаємні шпильки, до яких я вже майже звик, навіть певною мірою на них чекав. І ось коли я вже майже втягнувся у це життя, Мирослава раптом зникла. Ми вже здали літню сесію, перейшли на другий курс. Осінь була в самому розпалі, я передчував іще один рік у її компанії. Почалося навчання, спільні семінари, пари, а потім бах — і немає її.

Вона припинила ходити в універ, не відповідала на дзвінки, а я телефонував, о так! Мотивував це тим, що я ж староста, повинен знати, що відбувається з моєю одногрупницею. Але наприкінці дроту була тиша. Я весь змучився, не знав, що мені думати. Може, вона потрапила в халепу. Можливо, у неї щось трапилося, а я про це не знаю і ніколи не дізнаюся.

Потім я вкотре уточнив у деканаті, і мені повідомили, що Мира взяла академвідпустку. І мене ніби обухом по голові тріснули. Академ... Я губився у здогадах, що ж змусило її, двадцятирічну, яка сиділа на першому курсі з однокурсниками на чотири роки молодшими, піти. Відвідування універу та саме навчання на якийсь час втратили для мене цінність. Мені відчайдушно не вистачало наших поглядів, наших суперечок, самої її безмовної присутності. Навіть оточений квітником, я гостро відчував відсутність Мирослави. Намагався забути, міняв дівчат як рукавички, Лариса була лише однією з багатьох... Але невдало. Ніщо не допомагало мені заповнити дивну порожнечу, що утворилася в душі. Порожнечу від того, чого не сталося, що не склалося.

Я став шкодувати, що був надто делікатним, треба було її заарканити. Якби отримав Миру, поставив би галочку у списку своїх досягнень і більше про неї не думав. Напевно, саме незакінчений гештальт змушував мене повертатися до неї думками знову і знову. Чи я просто намагався себе у цьому переконати. Я шукав її, так, я — і шукав! Але не міг. Навіть з’їздив на адресу з анкети. Ото вже дурень, так? Але виявилося, що вони там більше не живуть. При цьому роздратування змішувалося в моїй душі із занепокоєнням. Академ просто так не беруть. Певно щось трапилося. І я не знаходив собі місця від хвилювання. Вона захворіла. Щось сталося у сім’ї. Або може…

Я старанно відганяв від себе думку про вагітність. Але так, одна з причин академів саме ця. І якщо все так і є… То хто? З ким вона зійшлася? Кому дозволила доторкнутися до себе? Може, саме через це вона мене ігнорувала, бо в неї вже був хтось інший? Але чому тоді якшалася із цим іноземцем? Чи той інший з’явився пізніше?

Отже, я продовжував губитися у здогадах. Змушував себе знову відчути смак до навчання і просто жити, умовляв, що Мира була лише одним із епізодів мого існування. Промайнула як комета і полетіла далі, а я пішов своїм шляхом. Навчався, отримував вищі бали та схвалення батька. Власне все те, чого я хотів до зустрічі з нею. А потім, коли думав, що нам більше не судилося зустрітися, я знову побачив її у своєму універі.