Розділ 11

Роман

Перед самим початком навчального року нас зібрав куратор, саме тоді я знову побачив свою дівчинку з кісками. На серці миттю полегшало, але в той же час там оселилося роздратування, бо вона продовжувала впритул мене не помічати, а якщо й переводила на мене погляд, то в ньому панували ті самі відчуження і несхвалення, ніби я перед нею завинив. Це починало бісити. Та що я зробив, що вона так зиркає?! Чим завинив?

Дівчата обсіли мене з усіх боків, намагалися потоваришувати, взяти номер чи контакт із соцмережі. Ну ще б пак, я ж єдиний хлопець у групі, та ще й староста. Загалом, я відчував себе у квітнику. Чому ж вона сиділа окремо, наче бур’ян у кутку саду, який навіть не хотів повертати до мене свої пелюстки?

Той день, коли дізнався про її вік, я запам’ятаю надовго. Ім’я дівчини мені вже було відоме: Мирослава. І воно дивовижно їй пасувало: мирна і славна. Саме такою вона і була. Так що коли нам, старостам, у деканаті доручили заповнити анкетні дані у журналі, я зрозумів, що так, це мій шанс! Перед початком заняття ми сиділи й розмовляли в аудиторії, і, скориставшись відсутністю викладача, я передав листочок, куди всі дівчата мали записати свою дату народження та іншу інформацію.

Давно я не чекав чогось із таким нетерпінням. Навіть кулаки стиснув, устромивши нігті в долоні. У ті декілька секунд, коли листочок повільно прямував до мене, передаючись із рук до рук, я відчував, що серце поступово билося все швидше і швидше. Намагався взяти листок обережно, а не вихопити з чужої долоні, й буквально вп’явся очима в довгоочікувані цифри, після чого очманів.

— Скільки? Двадцять?! — не зміг стримати приголомшеного вигуку, що рознісся по аудиторії.

Чи то я збожеволів, чи то світ божеволіє. Та не може того бути! Це дрібне дівчисько... воно виглядало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Мира не може бути старшою за мене, ще й на цілих чотири роки. Це виключено! Це… Як це взагалі? Чому?

У мене був когнітивний дисонанс. Я не міг збагнути, не міг осмислити. Весь день ходив, як пильним мішком прибитий. І тільки тут до мене почало доходити. Так-так, ці її погляди. У них було стільки поблажливості та зарозумілості. Так ось у чому річ. Вона дивилася на мене як на пацана, як на дрібноту пузату. Просто не визнавала, не бачила в мені парубка, а лише маленького хлопчика. Я відчув прірву, яка виникла між нами і з кожним днем ​​ставала дедалі глибшою. Невидима межа, фізично відчутна дистанція. Вона розділяла нас як північ та південь.

Тепер я усвідомив дивацтва її поведінки та ставлення. Вона нікого з нас не вважала рівним собі, дистанціювалася. Ми для неї були дрібними та незначними. І ця поблажливість її ставлення вбивала, а ще злила до чортиків. Але на мене чекав іще один сюрприз: її характер та в’їдливий язичок. Краще б мовчала, їй-богу. Я зовсім не очікував, що ця до певного часу тихоня може вступити зі мною в конфронтацію. Але вона вступила!

Все почалося з того, що Мирослава почала тіснити мене по оцінках. А я до такого не звик. Завжди, з дитинства, я прагнув бути найкращим, щоб мати мене похвалила. Так, цього вимагала матір, іншого вона не приймала. Її син має бути найкращим у всьому… і крапка. І я прагнув стати кращим, щоб бачити її схвалення, а ще заслужити схвалення батька, аби він, дізнавшись про мої успіхи, сказав: «Молодець, сину». Хоча б по телефону почути його голос, сповнений гордості за мене. Якщо вже я не мав можливості бачити його поряд, а він вимушено не міг брати безпосередньої участі у моєму вихованні.

І тут якась дрібнота намагається вибити мене з лідерів. Та не бувати цьому! Я вчитимуся ще старанніше. Стану кращим і поверну собі лідируючу позицію! У нашій групі зібралися відмінники, у всіх в атестатах високі бали. Хоча б у моїй власній групі не було дурних, як корок, курок, та й то добре. Проте саме між мною та Мирою виникло це протистояння, тільки вона наважилася намагатися потіснити мене з п’єдесталу. Хм, так я їй і дозволив!

Ми мало не билися з нею за кожну оцінку, за кожний бал. І саме в такі моменти я відчував, що вона мене бачить, що я для неї не порожнє місце. Бо в іншому, навіть сидячи в оточенні натовпу дівчат, я відчував, що сам-один, бо її не було поряд. Морщачись від нав’язливості Лариси, що повиснула на лікті, та слухаючи балаканину замстарости, яка чи не в рот мені заглядала і максимально намагалася наповнити собою моє життя, я жадав лише того, щоб сірі очі дівчинки з кісками припинили дивитися на мене як на сміття.