Розділ 10 від 23.10

Роман

Всі довкола базікали, веселилися, танцювали. Клубна музика накрила з головою, била в мозок. А я все не міг розслабитися, навіть стоячи в натовпі дівчат, кожна з яких була готова на поступки за дещицю моєї уваги. Вони намагалися мене розпитувати, я охоче відповів. Запитував у відповідь, але не слухав. Потім повторять, та й все одно воно мені не потрібне. Розійшлися ми близько півночі, я взяв таксі. Розумів, що треба їхати на ночівлю додому, інакше батько не зрозуміє. Принаймні доки не закінчаться іспити, я маю вдавати із себе пай-хлопчика, щоб показати йому: я вже виріс і можу приймати серйозні рішення. Й одним із таких рішень був вступ на той факультет, на який я хотів, а не туди, куди мені авторитетно радила мати.

Це був один із моїх перших протестів. А найпершим — вибір, з ким жити після розлучення. І коли я обрав батька, мама не пробачила. Я це знав, але свій вибір не змінив. Я задихався від її задушливої ​​уваги. Від зворушливих поглядів матусиних подружок, які вже подумки одружили мене зі своїми доньками. Від її задушливого контролю, з-під якого так мріяв вибратися.

Від самого дитинства я дуже сумував за батьком, за тими рідкісними зустрічами, що в нас були, бо вона забороняла нам спілкуватися. Мені відчайдушно не вистачало його чоловічої уваги, його присутності у моєму житті. Кожен хлопчик має зростати з батьком, це аксіома. Та й взагалі, кожна дитина зобов’язана жити у повній сім’ї, що вже тут. Але якщо вибирати між матір’ю та батьком, то хлопчикові треба залишатися з татом. Зараз я це розумію як ніколи.

Коли суддя нарешті зволив спитати, вислухати і, головне, врахувати мою думку, я твердо заявив, що обираю батька. І це був величезний удар для матері. Але я не шкодував і не шкодую. А потім прагнув отримати від нього всю увагу, підтримку і турботу, яких був позбавлений стільки років. І ще я відчайдушно ревнував до старшого брата, який, на відміну від мене, всі ці роки купався в батьківській любові.

Заздрість — неприємна штука, вона отруює зсередини. Але навіть знаючи це, я все одно заздрив. Намагався не показувати, звісно, ​​але все це бачили. Тож зараз, коли я вибрав філологічний замість економічного, — це була моя особиста боротьба, мій вибір, і я маю його відстояти. Показати батькові, що я вже дорослий, здатний відповідати за власні вчинки та доводити справу до кінця. Тільки тоді, коли моє ім’я з’явиться у списку вступників, можна буде трохи розслабитися.

Я думав так, переконуючи себе в тому, що зараз мені потрібно зосередитися на навчанні та вступі. А дівчата... вони завжди були у моєму житті. Були, є та будуть. Проте я сам себе не впізнавав, але напружено розмірковував, чи побачу ще цю дівчинку з кісками, чи прийде вона на наступний тур, і якщо прийде, чи змінить своє ставлення, чи зможемо ми сказати одне одному хоча би пару фраз. Ну мусить же вона якось на мене відреагувати, не може не реагувати!

А коли перед іспитом з літератури я знову побачив знайоме личко та дві милі кіски, у мене полегшало на серці. Прийшла. Пройшла. Проте дивилася з іще більшим несхваленням. І мене це неймовірно сердило. Я намагався показати, наскільки затребуваний, що дівчата за мою увагу готові чи не битися, а тому дивився на неї зухвало. Ну, а ти що?

А вона… нічого. Мазнула байдуже-зневажливим поглядом і відвернулася. Здригнувшись як від удару, я вмить втратив інтерес до оточуючих мене абітурієнток. Мені чомусь захотілося підійти до цієї недоторки, розвернути і змусити подивитися мені у вічі. Нехай скаже, що їй не подобається. У мене і зріст, і постать що треба, а обличчя таке, що захитаєшся. Та кожна дівчина готова навіть найкращій подрузі волосся видрати, аби я звернув на неї увагу.

А ця що? Ніс верне? Чи не таку із себе корчить? Були в моєму житті «нетакусі», і таких уламував. Але того разу не пощастило. Іспит у нас проходив у різних аудиторіях, і коли я вийшов після нього, її вже не було. Тож чергова вечірка з потенційними майбутніми однокурсницями перетворилася для мене з тріумфу на дратівливе дійство. Тому що там був хто завгодно, крім тієї, кого я щиро хотів би бачити.

Коли вивісили списки вступників, я спеціально затримався. Чекав, що вона прийде. Сподівався побачити та дізнатися, стала студенткою чи ні. Тоді я ще не знав її імені, тому, навіть переглянувши список, не міг зрозуміти, вступила вона чи ні. Зрештою дівчата потягли мене святкувати, і до кінця серпня я продовжував губитися у здогадах, чи будемо ми вчитися разом із цією незнайомкою, чи таки ні.