Розділ 9

Роман

Я б ніколи не подумав, що хтось може так сильно мене зачепити… З дитинства розпещений надмірною опікою матері, я не знав відмови у чужій увазі. Недаремно кажуть: те, що легко дістається, зовсім не цінуєш. Зате те, за чим доводиться добре побігати, ти запам’ятаєш надовго.

Мирослава виявилася саме такою: за нею треба було бігати. І навіть це не гарантувало результату. Я пам’ятаю той день, коли побачив її вперше. Прийшов на вступний іспит і, як завжди, опинився у натовпі дівчат. Я завжди привертав до себе увагу, в цьому не було нічого дивного: все ж хлопець я видний, та й грошенята водяться. Тому складнощів у спілкуванні із протилежною статтю у мене зазвичай не було. І коли навколо зібралася чергова зграйка дівчат, готових на все за єдиний погляд, я побачив її.

Це майже дитяче обличчя без краплі макіяжу з великими світлими (як потім розгледів, сірими) очима та двома милими косичками, перетягнутими кольоровими резиночками, вздовж щік… воно було тут чужим, зайвим. У перший момент я задумався, що ж ця малеча тут робить? Я так звик бачити на дівчатах тонни косметики, тож це юне личко мене здивувало. Погляд сам собою постійно переміщався у її бік. Я напружено думав, чому вона тут, серед усіх цих абітурієнток? Що тут забула? Може, це чиясь молодша сестра просто прийшла когось підтримати?

Але ні, дівчинка сиділа сама. І я губився у здогадах. Маленька, мила, витончена. Повна протилежність високому та яскравому мені. Я продовжував на неї оглядатися, і в той момент, коли чекав погляду у відповідь, вона раптом відвела очі й подивилася на телепня Влада. І мене немов холодною водою облили. Не зрозумів, це як? Коли я поруч, вона сміє дивитися на когось іншого?!

Ні, Влад хлопець теж нічого так, але поряд зі мною... ну як би це смішно. Їй що, дійсно подобаються такі? Не знаю, що саме мене зачепило: що при мені віддали перевагу іншому чи просто… що саме я не сподобався. Так, і що ж у мені могло її не влаштувати?! І ні, це з її боку не було порожнє кокетство та гра очима. Я відчував, що їй реально на мене начхати. Більш того, на обличчі дівчини виник дивний вираз гидливості, навіть несхвалення. Чим більший натовп дівчат крутився навколо мене, тим сильнішим було це невдоволення і навіть легке відторгнення.

Я не розумів причини й продовжував постійно на неї вирячатися, навіть коли ми пішли на іспит і нам видали подвійні листочки. Потім спробував викинути все з голови та добре написати текст. Вона теж писала, а я продовжував дивуватися. Ну ні, не може бути, невже вона теж абітурієнтка? Ця дрібнота що, достроково закінчила школу в чотирнадцять-п’ятнадцять та якийсь унікальний вундеркінд? Якого біса робить разом із нами? Мене продовжували гризти сумніви. Я не любив, коли не міг чогось зрозуміти. Втім, вона не виглядала збентеженою, сиділа і писала з усіма.

Я продовжував намагатися усвідомити, що ця малеча теж може бути моєю ровесницею, але все ніяк не міг у це повірити. Тут, очевидно, щось не так. Я маю дізнатися, скільки їй років! Зрозуміти, що відбувається. І, саме мені на руку, після диктанту почалося найцікавіше. Дівчата почали навперебій пропонувати посидіти десь разом. Я потер руки. О-от, ось він той самий момент! Зараз ми всі веселим гуртом підемо відпочивати, і в шумі неформальної обстановки я обов’язково зможу з’ясувати, що ця дівчина тут забула і навіщо прийшла на вступний іспит разом з іншими.

Але як же я здивувався і навіть розчарувався, коли побачив її потилицю, яка стрімко віддалялася, та усвідомив, що вона з нами не йде. Вся краса майбутнього заходу тут же зникла, і я відчув дивну образу, ніби мене відкинули, навіть не сказавши жодного слова. Адже мені зазвичай не відмовляли. І вся вечірка, яка мала підняти мені настрій і розслабити перед наступним іспитом, виявилася отруєна відсутністю Мири (її ім’я я дізнався набагато пізніше). Цієї дівчинки з милими кісками, яка дивним чином продовжувала мене хвилювати, навіть коли її не було поряд.