Розділ 8

Мирослава

Дядько Євген справно возив мене на фізіотерапію і назад (матуся за це йому приплачувала), але відновлювалася я зовсім не так швидко, як сподівалася. Матінка змушена була взяти ще один підробіток, бо грошей катастрофічно не вистачало. Через пожежу в батьківському будинку, що сталася через рік після того, як я закінчила школу, ми з матусею жили в зйомній двійці, але тепер, коли мої лікарняні рахунки та витрати на ліки обходилися в копійчину, змушені були переїхати у значно меншу квартиру й ділили на двох однокімнатну. Там виявився дуже вдалий ремонт, кімната була розділена перегородкою, тож кожна з нас отримала хоча б якусь подобу усамітнення та власне спальне місце, а я мала ще й місце для навчання.

Моє відновлення йшло повільно, але вірно, всю зиму та весну, зате влітку я знову могла нормально ходити, не припадаючи на ногу, і більш-менш писати, не морщачись від болю. Хоча довго тримати ручку в руці було поки що складно, необхідно ще кілька місяців реабілітації, щоб рука повністю відновилася. Я продовжувала носити еластичні бинти, не навантажувала постраждалі кінцівки й морально готувалася до того, щоб відновитися на навчання на філологічний факультет, що вже став майже рідним. Паралельно підробляла на ресепшені, бо з грішми було погано.

Коли їхала з підробітку в метро, ​​побачила кілька оголошень, де різні виші оголошували день відкритих дверей, серед них інститут мистецтв. І така ностальгія одразу взяла. Адже спочатку, одразу після школи, я вступала на театральний факультет. У мене навіть у думках не було вибрати інший напрямок. Із самого дитинства я була артистичною натурою, любила декламувати та брала участь у всіх шкільних заходах. Гра на сцені була для мене всім, я буквально цим існувала. Але під час вступу зіткнулася із гіркою правдою життя. Наскільки б ти не був талановитим, усе вирішують гроші. Тому вступати-то я вступала, але таки не вступила. Принаймні на бюджет. На контракт — будь ласка, ласкаво просимо. А бюджетних місць лише чотири на сотню. І ці місця вже були зарезервовані.

Контракт мені був не по кишені, так що довелося пропустити рік і вступати на наступний, обравши інший, реальніший напрямок. Однак і тут не так склалося, як гадалося. У нас згорів будинок, жити було ніде, довелося терміново шукати роботу, щоб оплачувати орендоване житло, тому я пропустила ще рік. А потім захворіла мама, витрати зросли ще більше, тим паче матуся в цей час не працювала, тож наступні два роки виявилися важкими.

Менше з тим я була серйозно налаштована таки вступити до вузу, причому на денне відділення. Навчання на заочному навіть не розглядала. Бо це не навчання. Мені потрібна була повноцінна та якісна освіта, а її можна здобути лише на денній формі навчання, тим паче якщо я хочу стати фахівцем не тільки на папері та в майбутньому планую отримати гідну роботу. Тому вступати я зрештою прийшла лише через чотири роки після закінчення школи, коли здоров’я мами потроху пішло на лад і вона знову змогла вийти на роботу.

Так і сталося, що я була старша за своїх одногрупників на цілих чотири роки. Хоча, як уже казала, навіть викладачі дивувалися, що це я забула на першому курсі, адже, на їхню думку, така дрібнота мала ще вчитися в школі й максимум приходити на підготовчі курси. Тепер же мої нові одногрупники були молодші за мене на шість років. Чи переживала я з цього приводу? Майже ні. Звикла вже до відстороненості та відокремленості. До того ж цього разу в моїй групі були тільки дівчата, і староста виявилася дуже милою та приємною, завдяки чому після відновлення навчання я почувала себе цілком добре. Поки не зустріла колишнього старосту…

Коли помітила в коридорі знайому високу постать, щось у мене в грудях тьохнуло. Дивне почуття одночасно й радості впізнавання, й роздратування, бо я знала: люди не змінюються, і варто нам побачитися, колишні кпини відновляться, якщо не стануть гіршими. Я тепер у ще більш програшному, на його думку, становищі. У перший момент все ж таки засумнівалася, раптом не він, а хтось просто схожий? Але хлопець наближався, і стало ясно: переді мною ось-ось постане Шамарин власною персоною. Хай Ромчик і подорослішав, змужнів та трохи змінився, але це був саме він. От ми й зустрілися майже за два роки…

Чому саме два? Тому що коли я вперше прийшла відновлюватися на другий курс, виявилося, що за цей час програма змінилася і додали новий предмет, а оскільки я маю академрізницю, то взяти мене назад вони не мають права. Мовляв, треба було приходити раніше, ще у червні, а не наприкінці серпня, щоб встигнути підготуватися та скласти.

Але я ж гадки не мала про зміни в програмі, а тому змушена була втратити ще один рік. Однак це не відвернуло мене з призначеної мети, тож, продовжуючи працювати, я готувалася і таки склала новий предмет, завдяки чому успішно відновилася на другий курс, тоді як мої колишні одногрупники, включаючи Романа, перейшли на четвертий. Ось такі справи.

Зрештою Ромчик мене таки побачив і, здається, не повірив своїм очам. Пригальмував, моргнув, глянув знову... і повільно підійшов. Я, зрозуміло, морально готувалася до нашої зустрічі, але…

— Ти ба, які люди… і без охорони, — голосом, сповненим отрути, процідив він.