Розділ 7

Мирослава

Це сталося пізно восени на другому курсі. Подія, яка ґрунтовно змінила моє подальше життя та плани на найближче майбутнє. А все почалося з того, що колишня однокласниця, з якою ми сто років не бачилися, радіючи від зустрічі, покликала мене на ковзанку. В одному з великих торгових центрів саме така була. У шкільні роки ми з нею разом каталися на замерзлому ставку, тож обидві були раді згадати минуле.

Чесно кажучи, коли я років у дев’ять виросла з ковзанів, у мене не було грошей на наступні (спасибі таткові, який кинув нас із мамою, зникнувши в невідомому напрямку, через що їй доводилося горбатитися на двох роботах, щоб хоч якось забезпечити нам життя). Брати ковзани на прокат не хотіла, хто зна, яку заразу можна підчепити (я в таких питаннях дуже педантична), тому на льоду не стояла давно і дуже хвилювалася.

У той день заради довгоочікуваної зустрічі я пересилила себе і таки обрала, на мій погляд, найчистішу пару потрібного розміру, яка смерділа, сподіваючись, що від одного разу нічого поганого не трапиться, а шкарпетки, які спеціально купила в торговому центрі, можна буде потім викинути. Зашнуровавшись, насилу встала, знову звикаючи до забутих відчуттів, та сяк-так вийшла на ковзанку, не припиняючи хвилюватися. Як там кажуть? Хто раз навчився їздити на велосипеді, ніколи не забуде? Цікаво, з ковзанами так само? Чи згадаю, як розсікала простір і робила вальсовий поворот?

Угу, якби ж то, нічого я не згадала. Була як корова на льоду, а подруга… Ця зараза мене просто кинула! Взяла та відмовилася виходити на лід, мовляв, передумала, адже не впевнена у своїх силах. Знала б раніше, що вона не піде, і сама б утрималася. Мої мрії, що ми кататимемося за ручку, підтримуючи одна одну, розбилися об безрадісну реальність. Тож я стояла сама-одна, як повна дурепа, і розуміла: один необережний рух — і я впаду. А вхопитися нема за кого. Ось так, намагаючись дістатися бортика, я і впала, причому вкрай невдало.

Біль майже приголомшив, і деякий час я просто лежала, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, що тепер робити. Встати самостійно не було жодної можливості. Якийсь хлопець під’їхав і з натугою підняв мене на ноги, але я тут же застогнала, так що він майже тягнув мене на собі, поки не посадив на лавку за межами ковзанки. Потім його гукнула дівчина, і він повернувся на лід, а я залишилася, розбита і зламана, ненавидячи себе і за власну неквапливість, і за те, що повелася на цю авантюру, а потім вчасно не дала задню, коли зрозуміла, що мене кинули.

Подруга ахала й охала, але хоча б допомогла кульгавій мені доповзти до таксі, проте до лікарні зі мною не поїхала, зрадниця. Ну а сама я того дня теж не стала, сподівалася, що поболить і перестане. Все відбулося у п’ятницю ввечері, так що на вихідних я планувала відлежатись і… Але біль не минав, лише посилювався, і я вже не могла наступити на ногу і поворухнути рукою, тож у понеділок вранці вирушила не на пари, а до лікарні. Сусід дядько Євген саме їхав у той бік, тож майже доніс мене до кабінету.

Загалом у мене було дуже сильне розтягнення зв’язок, майже до розриву, і гігроми як на руці, так і на нозі. Рука права, а я правша, так що писати зможу ще нескоро. Нога ліва, але тут навіть не так важливо, яка саме, адже ходити теж нормально не могла. Лікар приписав операцію, і я жахнулася. По-перше, на це не було грошей. По-друге, хірургічне втручання це все, безслідно не мине. Лікар так і сказав, що після операції я не зможу повернутися до колишнього життя, але консервативне лікування не дає гарантій. Хоча можна спробувати.

І я спробувала… Взяла в універі академ і почала лікування, бо яке там навчання, коли ти ні писати не можеш, ні ходити, а від болю навіть думати не в змозі. Тому про те, щоб здати зимову сесію, не могло бути й мови. Нікому з однокурсників я нічого не сказала і просто зникла. Можливо, з мого боку це докорінно неправильно, проте я на той момент не бачила альтернатив. З одногрупницями ми так і не стали подругами, вони продовжували трохи мене цуратися і триматися віддалік. Так що виливати комусь із них душу я точно не збиралася.

А от Роман… На мій подив, Шамарин кілька разів таки намагався до мене додзвонитися (мабуть, тому що староста і несе відповідальність за групу), але я не брала. Що я йому скажу? «Радій, збулася твоя мрія, я більше не з вами!» Або «Тепер ніхто тебе не дратуватиме і не конкуруватиме за перше місце!» Щось у цьому дусі, так? Ну вже ні, вибачте. Так ми й розлучилися з ним на довгі два роки…