Розділ 5

Мирослава

Халіда, студента-міжнародника, я зустріла випадково в холі головного корпусу. Присіла на лавочку на великій перерві, чекаючи однокурсницю зі спортивної секції — і тут він у компанії друзів. Помітив, кілька разів обернувся, а потім щось кинув друзям і підійшов знайомитись. Акцент у нього був невеликий і звучав досить мило. Відчувалося, що мову він учив добре. Цей п’ятикурсник з Єгипту мав екзотичну зовнішність, а його смаглява шкіра і чорне злегка кучеряве волосся в поєднанні з темними очима нагадали мені про східні казки. Невелика борідка (швидше навіть просто густа щетина) дуже йому пасувала і робила дещо дорослішим.

Він сів поруч, ми розговорилися, я всміхалася і почувала себе досить вільно. Мені було просто цікаво поспілкуватися з людиною іншої релігії та культури, тоді я не думала про нього як про потенційного хлопця. І ось сиджу я, всміхаюся, він теж, а потім по шкірі раптом мороз іде. Мене ніби пришпилює чиїмось поглядом. Дивлюся — наш староста крокує у компанії свого маленького гарему. Дівчата щось щебечуть йому в кожне вухо, а він при цьому не відриває недоброго погляду від нас із Халідом.

Того дня він до кінця пар кидав на мене дивні задумливі погляди, але нічого не кказав, тільки губи стискав. А наступного разу, коли я знову стояла з Халідом у коридорі, Ромчик пройшов повз, ледь не зачепивши мого співрозмовника плечем. Не зачепив, але було близько, тож брюнет на нього навіть обернувся і підняв на мене запитальний погляд. Я пояснила, що це був мій староста, і тоді новий знайомий розуміючи посміхнувся.

— Ясно, ревнує… Я теж ревнував би… — повідомив Халід. — Якщо будеш моєю, то нікого до тебе не підпущу.

Я отетеріла від таких слів. Ромчик зі своїм причепом із дівчат — і ревнує?! Та в нього вибір… ну на будь-який смак. І це я мовчу про нашу красуню Ларису. Та й Халід який! Що означає «не підпущу»? Чи не надто багато на себе бере?! Мене, якщо чесно, покоробило від цих слів. Ніколи не любила владних муд… мужиків.

Помітивши мою реакцію, Халід (зараз я вже не згадаю його прізвище) відступив і не тиснув. Принаймні поки що. А тому ми продовжили час від часу перетинатися у холі та базікати. Так, тепер я проводила перерви не в аудиторії, а з ним. І когось це, здається, дуже зачіпало.

— А чи не надто екзотичний вибір? — отруйно зауважив Шамарин, коли я йшла в аудиторію після однієї з таких зустрічей. Він на той момент теж був у холі і бачив наші чергові посиденьки з Халідом. — Так і в паранджі недовго опинитися, та ще й у чужій країні.

— А раптом я тільки про це і мрію? — відповіла йому в тон. — Якщо поряд надійний чоловік, то й паранджа на радість.

Визнаю, не стрималася. Дістав уже. Яка йому взагалі справа, з ким я спілкуюся, хоч був би він іноземцем, хоч співвітчизником. Зі своїм гаремом нехай краще розбирається.

— Ну-ну… — зло видихнув однокурсник.

— Якісь проблеми?! — наша рижуля жестом власниці схопила старосту під руку. І звідки тільки взялася?! — Про що розмова, що обговорюєте?

Все тобі треба знати!

— Менталітет різних країн, — не приховуючи роздратування, видихнула я. — І свободу волі жінки у нашому неспокійному світі. Якщо вона не хоче з кимось спілкуватися, то не потрібно її до цього примушувати. А от якщо хоче, то не варто заважати.

Наші з Романом погляди схрестилися, пішли іскри на всі боки.

— А ще те, що дівчатам не варто вішатися на перших зустрічних: це може становити загрозу… — процідив хлопець.

— Сподіваюся, ти не про мене? — підняла тонку брівку Лариса. — Адже ми знайомі…

Здригнувшись, староста глянув на неї, ніби тільки зараз помітив, і скривив куточок рота в усмішці:

— Зі мною дівчатам нічого не загрожує. Якщо вони самі не попросять мене бути поганим хлопчиком.

Очі рудої спалахнули, схоже, вона сприйняла все на свій рахунок.

— М-м-м, яка перспектива, — і ще дужче вчепилася в його лікоть.

Мені ж стало огидно дивитися на них обох. І на неї, що так відверто до нього липла. І на нього, який спокійнісінько дозволяв їй такі вільності, наче вони вже у стосунках. Хоча хто сказав, що ні? Надто вже нахабно вона поводиться. Гаразд, мені до цього справи немає, нехай малолітки між собою розбираються і розважаються як хочуть, аби мене не чіпали.

— Ненавиджу, коли ти так дивишся, — раптом видав Шамарин, стоячи на місці і не даючи Ларисі потягти себе, хоча та робила недвозначні спроби відвести його подалі від мене. — Наче ми якісь козявки несуттєві.

— Просто у вас своя пісочниця, а в мене зі старшокурсниками — своя, тільки й годі, — сказала я очевидне. 

— От би з ними тоді в одній групі й навчалася, — зло видихнув він. — Навіщо прийшла до нас? До тих, на кого навіть не зважаєш і дивишся зверхньо?!

— Та не дивлюсь я на вас зверхньо, ​​про що ти?! Це таргани в твоїй голові бунт влаштували.

— Що?

— У тобі, говорю, проблема, а не в мені, — повторила для тупих. — Це ти від самого початку поблажливо на мене поглядав, гадаючи, що я молодша, а потім наполегливо намагався з’ясувати, скільки мені років. І з’ясував на свою голову. Тільки правда тобі чомусь не сподобалася ще більше. З чого б це, цікаво, м? — продовжила напирати. — Я спеціально не афішувала свій вік, боялася, що виникне ця прірва, хоча чотири роки, по суті, така дрібниця. Але зараз бачу, що ні, не дрібниця. Або, можливо, хтось просто досі не подорослішав. Тому що я навіть старшокласників зустрічала зріліших, ніж деякі студенти, — і недвозначний погляд на нього.